design
Elmuna.com
Туризм :: ДОПОБАЧЕННЯ ВІДЕНЬ, HALLO BUDAPEST!

В ранці, побудивши співмешканців, які ще спали в моїй кімнаті, сказав ауфвідерзеен, схопив свою нелегку сумку, яку ще з вечора забрав з депо, а тепер вже мав при собі, навіть дві сумки, бо мав ще й ту, що подарувала Євушка, та в якій, крім самого найціннішого – документів, грошей, фотоапаратів, тепер мав ще й пляшку Віденської води, декілька шматочків цукру і окраєць хліба, які припас ще з вечері, попрощався з портьє і помандрував до автостанції. Дістався вчасно. Тільки-но відкрили термінал. Коли на контролі подав свій паспорт з угорською візою, контролери доброзичливо посміхнулися. Вигляд їх обличчя та жести говорили: «Ну, тепер буде усе гаразд!». За хвилину я був в автобусі, на передній панелі якого стояв лозунг: «В руху – життя». За пів години ми біля “Abflughalle”(терміналів) Віденського аеропорту.


На площі оригінальна споруда диспетчерської вежі, смугастого забарвлення, та у формі носу величезного океанського лайнера, який, на фоні блакитного неба складає вражіння, що прямо на Вас напливає велетенський корабель.


Зупинка не триваліше 5-ти хвилин і їдемо далі. Іще хвилин за 40, ми на кордоні з Угорщиною. Невелика черга автомобілів до контролю, але ми минаємо цю чергу і прямуємо до терміналу. Хтось збирає паспорти пасажирів. Хвилин за 10-15 – роздає, і ніяких проблем та навіть запитань. На далі такий ж чудовий, 4-х рядовий в кожний бік, міжнародний автобан. По узбіччю чудові краєвиди. Ліси скалисті гори, поля. Ніякого відчуття, що під тобою дорога. Нібито летиш літаком. Ліворуч, десь в далині, промайнуло дзеркало поверхні Дунаю, потім якісь містечка, і знову поля, скелясті гори…


…До Будапештського автовокзалу «Неплігет» (Nepliget) приїхали вчасно, рівно о 10-35, тільки-но перетнули Дунай на лівий берег. Ніякої втоми. Звертаюся до довідкового бюро, щоб дізнатися на яку платформу у вечорі заїжджає автобус що із Відня до Києва. На моє здивування, ніхто нічого не знає, кажуть, що цей рейс виконується лише по понеділках. Уточнюю, чи прибув я саме на автовокзал «Неплігет»? Тобто, чи на той, що вказаний згідно розкладу руху рейсу Київ – Відень – Київ, який мав ще з Києва, та на який ще мені вказав 4 дні тому водій нашого автобусу у Відні. Так, все збігається. Коли, раптово, хтось підказує, що можливо, цей рейс по п’ятницях, просто не зареєстрований. Що-ж, думаю, в Україні і не таке буває.


Тепер мені слід було звільнитися від зайвих речей, і, – до центру міста на оглядини.


В камері схову речей, яка в підвальному приміщені, з’ясовую, що оплату треба внести наперед, а забирати речи, чи то до 10-ї, чи то до 9-ї години вечора, бо після цього часу вокзал зачиняється. Не маючи при собі жодного форинту, повертаюся на 1-й поверх до довідкової, бо там жінка трохи розуміє російською, і через неї домовляюся, що оплачу коли буду забирати речі. Здаю речі і їду трамваєм до ближчого обмінного пункту.


Про українські гривні ніхто не хоче навіть слухати. Треба було б побачити вираз обличчя оператора, коли я запропонував на обмін – гривні, було схоже, ніби то я зіпсував йому повітря. Міняти Євро на форинти було шкода – ще згодяться, на наступну подорож до західної Європи, та були у мене іще чеські крони, на той випадок якби довелося вертатися через Брно. От їх і поміняли мені залюбки на форинти. Відкладаю 250 форинтів на камеру схову. Тут і супермаркет. На останні форинти дивлюсь щоб купити поїсти, бо окраєць хліба, який мав, вже з’їв ще по дорозі. Найдешевшим був хліб. Відбираю два буханця білого, свіжого, пухнастого, ще й теплого, близько по пів кіло кожний. Як вкусив шматок, то обомлів від насолоди. Такого ще не їв ніколи. Смак свіжого голландського сиру…


Швиденько в трамвай, і ближче до центру. Мапу Будапешту я мав ще з Відня, коли заходив до угорської туристичної агенції щоб поцікавитися, як прокататися до Будапешту по путівці, на один день. Тоді і мапу випросив, навіть дві, другу таку, на якій уся Угорщина.


І ось я у Пешті, на лівому березі Дунаю. Іду пішки від мосту Петефі в напрямку будівлі Будапештської Ратуші. Ось старий критий ринок на каналі, театр розмовного жанру із, не властивою для закладу мистецтва назвою – «Чума», але з гарно оформленою, театральною площею. Оглядаю різні пам’ятники, скульптури, скульптурні композиції, стародавні та сучасні, пишаюсь мостами через Дунай, самим Дунаєм, архітектурними шедеврами. Ось старовинний вантовий міст Каттенбрюк, Угорська Академія Наук, врешті сама Будапештська Ратуша, яка стоїть майже понад самою водою на березі Дунаю.


Дістатися Буди не наважився, бо відчував, що може не вистачити сил. Милувався її Палацами лише з лівого берега.


Зізнаюся, що іще вчора вітала думка: як побував у Празі та у Відні, то до Будапешту можна не їхати. Умовив син Андрій. Та тепер не лише не шкодую, а й вельми йому вдячний, хоч від Будапешту багато спільного із враженнями від Відня: така ж чудова готика, таке ж бароко, повсюди також багато квітів, але, саме Пешта, лише доповнює уявлення про Австро-Угорську Імперію.


Поза Ратушею площа, на якій встановлений величезний відеоекран, через який весь час демонструється якась програма. На відміну від площі Віденської Ратуші ця, площа – партер, обладнана сотнями стільців для глядачів.






Поруч сквер. Сідаю відпочити в тіні на лавці. Весь день ясне небо. Пече яскраве сонце, що сприяє якісному фотографуванню, але сонце нагріває повітря до 50 градусів по Цельсію. Свою воду у півтора літровій пляшці, що віз ще з Відня, вже випив, підкріпляючись хлібом та цукром. Та ось, якась жінка, що поливала газони в сквері, мабуть якось відчула мою спрагу, бо підійшла до мене і каже ( не пам’ятаю якою мовою, та я зрозумів її жести) : – Давайте я Вам наллю в пляшку води, прямо з водопроводу, вода тут чиста, питна.



Я став їй дуже вдячним.

Пройшовши іще де яку відстань, по берегу про вздовж ріки, до Етнографічного музею, повернувся назад, бо потроху став відчувати втому. Став частіше присідати на лавки на відпочинок. Звернув від берега, пройшов повз Оперного Театру, проїхав на дурняк декілька зупинок в метро, ледве не натрапив на контрольну облаву, та обійшлося. Біля Базиліки Святого Віта зустрів дівчат з київської туристичної групи. Вони вже побували на озері Балатон, на завтра повертаються додому. В захоплені від вражінь.


В центрі міста, десь близь купалень з термальними водами, бачу що з вантажівки роздають якусь рідину в запаяних півлітрових поліетиленових пакетах – спасають людей від спеки. Набрав літра три. Адже на дурняк. Добряча вода – на льоду.



Таким чином вештався по Пешті десь до 8-ї годині вечора. Вирішив повертатися до автовокзалу. Намітив найкоротший маршрут, та якось заблукав. Не знаючи мови, соромився звертатися до перехожих. Тролейбусом заїхав до Східного Вокзалу. Бачу що заїхав не в той бік. Знову повернувся до центру міста, блукав ще близько пів години, вже став нервувати, бо час на отримання речей з камери схову, добігав свого кінця.


Врешті, знайшов потрібний трамвайний маршрут.

На автовокзал дістався завчасно. Ще навіть не стемніло. Останній фотознімок. Забираю свої речи з камери схову. В залі очікування вже майже відсутні пасажири. Залишаюся лише один, та бачу на лавці сидить якась дівчина, років до 20-ти. Питаю, чи часом не на Київ? Каже, – так. Я дуже зрадів, бо, як з’ясується що сам дурень, то хоч не один. У двох буде не так сумно. Зовсім стемніло. О 10-й, вокзал зачиняють, і нас просять покинути залу.


В притул з вокзалом великий навіс. Знаходимо лавку. Крім нас жодної людини, навіть не видно поліцейських, які б мусили чергувати, як на мою думку.

Пів на одинадцяту – жодної ознаки на наш автобус, та взагалі, на усе навколишнє життя. Автовокзал, що на краю міста, ніби то завмер. Дівчина розказує, що сама з Києва, де брала квиток на зворотній путь. В Будапешті у неї якісь знайомі, у яких була в гостях, до вокзалу завезли її на автівці, має при собі мобільний телефон, та не хоче їм дзвонити щоб не турбувати, бо вже пізній час. Як не буде автобуса, то доведеться їхати поїздом, бо інших рейсів на Україну, крім цього, ближчим часом немає.

Беру у дівчині її візитку, про всяк випадок. Про себе планую: як не приїде автобус, повернувшись до Києва буду скаржитися, дівчина підтвердить.

Коли, раптово, під навіс заїжджає якійсь автобус. Радію. Врешті то. Кажу супутниці щоб зачекала, а сам піду подивлюся який, бо під навісом немає освітлення. Та виявилося, що радість завчасна бо автобус не наш. Але, надія не покидає. Тому були наступні підстави: дівчина купувала квиток ще в Києві, тобто, водій мусить знати, що пасажир чекає автобус, по-друге, автобуси під навіс заїжджають, що є ознакою живучості вокзалу, а якщо, щось трапилося в дорозі, то так чи інакше, рано чи пізніше, пасажирку повинні сповістити. Про себе я не кажу, бо квитка не маю і перевізник за мене не несе ніякої відповідальності. Усе на чесному слові. Спасибі і за підтвердження Угорському консульству та агенції Компанії «Євролінес» у Відні, щодо броні мені місця з Будапешту, завдяки якому я і отримав транзитну візу до Угорщини. Добрим словом та із щирою подякою згадую Єву, бо, якби не вона, то можливо цього разу відвідати Будапешт мені б і не довелося .

В голові вітають різні думки. А якщо трапився такий збіг обставин, що просто дві людини одночасно помилилися станцією посадки? Адже, цей рейс в Будапешті, ні в яких документах не значився…, така, схожа ситуація вже траплялася у Львові, коли я тільки-но виїжджав до Праги, але тоді, випадково вдалося з’ясувати, що автобус Київ – Прага, у Львові підбирає пасажирів прямо на вулиці, хоч у певному місці, але за декілька кілометрів від автостанції.

За північ, під навіс заїжджає іще якійсь автобус. Я кидаюсь до нього… На-а-ш !!!

Питаю водія, що трапилося, чому запізнився? Водій щиро-здивовано подивився на мене, – Нічого,– каже. – Звичайна затримка на кордоні. Та таке, інше…

Водії поспішали. Кажу, – Мені до Ужгорода.

Кидаю сумку в багажник, з собою в салон лише саме цінне та воду, цукор і буханець угорського хліба.

В салоні лише два вільних місця. Мою супутницю усаджують десь попереду, а мені вказують майже в кінці, зліва під вікном. Зразу ж поїхали. Увесь салон «забит» пасажирами та речами. Ледве протиснувсь до свого ряду. Пасажирку з права, довелося розбудити. Проліз на своє місце до вікна, усівся. Водій виключив світло в салоні.

Моя сусідка, яку встиг розглядіти, білява, симпатична, віком років сорока, доволі таки м’ясиста, майже ж зразу знову заснула, поклавши свої голову та груди на мене. Та я не перечив, бо за час перебування у Відні, встиг скучити за жіночим тілом.

Непомітно якось, проїхали темні вулиці передмістя, потім заснув і я. Прокинувсь мабуть десь за годину перед кордоном з Україною, що в Чопі. Їхали цю годину дуже повільно, по якихось вибоїнах, на кінцевій перед кордоном дільниці ще недобудованого автобану. Моя сусідка вже якось перекинулася на інший бік, мабуть їй вже обридло лежати на мені, як на мертвому.



Besucherzahler myspace com
счетчик посещений