design
Elmuna.com
Туризм :: ПРАГА. АВТОСТАНЦІЯ «ФЛОРЕНЦ». ПЕРША ДОБА. ВИЩА ТЕХНІЧНА ШКОЛА, ЙОСИФ НЕСВАДЬБА, ВІТ ШМЕРГА

Шосте червня 2007 року, 10-год. 30хв. ранку. Велике подвір’я, багато платформ, де-ніде під навісами лавки для очікування. Шукаю камеру схову. Як для мене – то дуже дорогі, Щось не менш 60-ти чеських крон за добу. Шукаю представника українського перевізника «Інфобус» -- Григорія, до якого мені радили звернутися, ще в київській агенції, як буде потреба. Знаходжу офіс, тобто, пристосований під представництво, якійсь контейнер від автофургона.

Григорій – доволі молодий чоловік, я сказав би парубок, люб’язно розказав де каси на Відень, яким рейсом їхати дешевше, та що, як для українських пасажирів, то є й камера схову, в якій трохи дешевше ніж в чеській, крон на десять чи двадцять, не пригадую.

Біля офісу компанії «Інфобус» зустрів нелегальну заробітчанку з України, яка цими днями потрапила в халепу. З двома подругами, на вулиці, розмовляла українською, хтось підслухав, поліція затримала подруг, ця жінка вступилася за них, усіх привезли до прикордонної поліції (є така в Чехії), відсиділа до суду чи добу чи три, не пам’ятаю, подруг не покарали, а їй штраф, щось дві тисячі крон, і добовий термін на добровільну депортацію, за що їй дуже прикро. А ще й знову у неї проблеми, потрібна польська віза, яка може вирішуватися цілий місяць…

Сів на одну з лавок, поснідав. Харчі, на деякий час, мав при собі, якими запасся ще у Львові: батончик хліба, майже кіло цукру, більш як пів-кила польського карбонаду, що купив на львівському ринку який поруч з оперним театром, з пів кила сала на часнику, що віз ще з дому, і «святу» водичку, яку періодично набирав в свою пляшку прямо з водопроводу. З усіма своїми речами, а це дві сумки, користуючись метро, рушив до Інституту, в якому І.Труба, в 1933 році захищав докторську дисертацію, про що мав офіційне повідомлення. В Інституті я мав зробити фотокопії цієї праці та інших матеріалів по його особистій справі. Разом з тим, я сподівався на те, що ректорат Інституту піде мені на зустріч, яко онуку їх дисертанта в минулому, і влаштує в якомусь гуртожитку на декілька ночів, як не безкоштовно, то за помірну плату.

І ось я, менш як за пів години та за 20 крон (на метро), на станції Деніцька, а там, поруч і новий корпус Інституту на вулиці Зікова, в якому архів.

Звертаюсь до вратника (швейцара). Дуже привітний дідусь, віком років за 80. Розказую звідки я, і за чим приїхав. Той дзвонить по телефону в архів до пана Шмерги, від якого я мав повідомлення про дисертацію І. Труби. Мене запрошують до архіву. За дозволом швейцара, залишаю свої речі у нього, і йду до вказаної мені кімнати.

Зустрічає пан Віт Шмерга, молодий чоловік, віку років 25 – 30 науковий працівник архіву. В архіві працюють ще дві жінки. Домовляюсь, що повернусь за годину на ознайомлення з дисертацією, та сфотографую її і усі наукові матеріали до неї, а також особисту справу І. Труби.

 

А тим часом, бігаю по поверхах, шукаю ректорат, керівництво, щоб домовитись про хоч будь який притулок. Нажаль, нічого не виходить. Відмовляють.

Сфотографувавши усі матеріали, повертаюсь до швейцара. Познайомились. Його звуть Йосиф Несвадьба, старого, чемного виховання чоловік, який ще воював в Армії генерала Людвіга Свободи, розуміє російську мову, тому мені стало дуже зручно з ним спілкуватись. До мене ставився як до рідного. На моє прохання, залишив у себе мою велику сумку з речами, чим цілком виручив. Сказав, що як його не буде, то перекаже зміннику. Їх, швейцарів чергує тут лише двоє. А я, взявши з собою лише саме найцінніше та першочергової необхідності і харчі, рушив в пошуках притулку, адже на готель грошей не мав, а попереду мене ще чекав Відень та 1,5 місяці візового режиму.

Де я тільки не ходив. Обійшов майже усі церкви різних конфесій, знайшов руську православну – «Святих Кирила і Мефодія», але цього дня церков була зачинена, поїхав до Празького Граду (Кремля), походив навколо Кафедрального Собору Святого Віта. За спорудами бувшого Королівського Манежу, на якомусь подвір’ї, зустрів робітника. Той виконував якусь будівельну роботу. З’ясувалося, що розуміє російську мову. Він розказав, що на річці Влтава стоїть якійсь лод, тобто судно, на якому можна не дорого переночувати, але казав, що до того лоду треба їхати трамваєм та з пересадкою. Погано орієнтуючись в Празі, я, вже знаючи, що трамвай в протилежній стороні від річки, подумав, що чоловік щось плутає і пішов пішки в бік Влтави. Проходячи крізь Празький Град, марно сподівався зустріти хоч когось із церковнослужителів, щоб у них дізнатися щось путнє. В подвір’ї було пусто, Собор було зачинено, навіть двоє поліцейських, що чергували по території Граду, нічого путнього, як для мене, просто не знали. Про лод (судно) не чули.

І пішов я в напрямку що до Влтави, в надії на випадкову вдачу та на свою інтуїцію. Дехто з перехожих казали, що чули про таке судно, але де саме воно стоїть – не знають.

Влтава по Празі має не менш 10-ти кілометрів, ще й два берега. Отож, де його шукати? Спустився від Граду до «Чеського» мосту. Це лівий берег.

Зустрілась жінка, яка на моє запитання сказала, що знає плавучу готель під правим берегом, нижче по течії. Перейшов на другий берег і йду по набережній куди вказала та жінка… Вже стемніло. Дійшов до «Штефанікового» мосту та попід ним біля самої води. Лоду не видно. Іду ще метрів триста.

 

Ось, врешті, бажаний нічліг… Стоїть під берегом великий, білий, трьохпалубний корабель під назвою «Альбатрос». З корабля, чути, грає музика. Заходжу по трапу, праворуч портьє – жінка. Питаю, чи це готель?
– Так, - відповідає незадоволено, мабуть враховуючи мій зовнішній вигляд.
– Скільки коштує найдешевше за ніч?
– Вільних місць немає ніяких, - відповідає, та додає: – у нас дуже дорогий готель.
– А де, мені казали, на Влтаві є дешевий нічліг, для безхатніх?
– Не знаю, - і додає, знову роздратовано, – десь на другому березі.

О па на! Але згадав, що тільки-но, недалечко, пройшов під мостом. Повернусь, перейду на лівий берег і буду питати. Іншого виходу не маю. Та знову невдача – міст закрито на ремонт! Довелося вертатися до того мосту через який я вже переходив на цей берег…

…Іду вздовж лівого берега. Ліворуч якась автодорога, а за нею, в темряві, дерева на пагорбі. Праворуч круча до самої води Влтави, яка віддзеркалює світло ілюмінацій з центральної частини столиці Чехії. На дорозі ні душі, лише інколи проїжджають автівки. Доходжу до мосту, який з усіх боків в будівельних лісах –той що в ремонті. На міст, з автодороги, веде віадук, попід яким я прохожу. Крутий берег, метрів 10 заввишки, поріс деревами і чагарником. Що діється на воді попід берегом, в темряві майже не видно. За мостом, під самим берегом, стоїть якась велика баржа з надбудовою, з якої, мов світлячок, світиться лише одне невеличке віконце. Як можна з берега дістатися на ту баржу – не зрозуміло. Можливо завдяки якомусь додатковому плавзасобу…

Майже не відчуваю ніг. Дуже хочеться спати. Десь одинадцята година вечора, а на Україні – дванадцята. Вирішив рухати вперед до «Головного» мосту, через який, вже відносно недалечко до автостанції «Флоренц», до якої я тільки-но сьогодні вранці приїхав. Як на мою думку, то там мусить бути зала очікування, де я зможу якось ніч, як не перележати, то хоч пересидіти. Ранок стане мудрішим.

Ледве плентаючись, добираюсь до жаданої автостанції. Обходжу усі платформи, усі куточки подвір’я автостанції, та очікуваної зали не знаходжу. Уся автостанція лише під свіжим повітрям. Та це не лякає – на дворі гарна, тепла, літня погода. Можна ніч і на лавці пересидіти. Сідаю. На платформах жодної людини. Приїхав якійсь автобус, висадив пасажирів і знову уїхав. Знову безлюдно. Знову стало якось незручно, вже терпнуть сідниці, лавки такі, що навіть обпертись нема на що…

Час близиться до півночі, а на Україні, і того, на цілу годину пізніше. Десь недалечко, за одну станцію на метро, Головний Залізничний Вокзал Праги, по-чеські – «Главні Надражі». Може там якось прилаштуюсь на ніч? Та, вирішивши зайве не витрачатися, пішов пішки. Оскільки прямої дороги не знав, а можливо її, як такої, і взагалі не було, довелося іти в обхід «Масарікового» залізничного вокзалу.

От я і на «Главніх Надражах». Знаходжу в залі підхоже для себе вільне сидіння. Згодом, біля мене сідає якійсь місцевий бомж, з відкритою металевою баночкою, чи то пива чи вина, з якої потроху ковтає змістовне. По зовнішньому вигляду, чи то серб, чи то циган, та як з’ясувалось, російську мову деяк розуміє. Починає мене про щось розпитувати, пропонує і мені ковтнути із своєї баночки тієї рідини…

По залу вештаються чергові поліцейські. Люду з часом рідшає. Поліцейські підходять до мене, питають документи і попереджають, що о першій годині, вокзал буде зачинено на прибирання, до четвертої ранку, тобто, на цей час приміщення треба звільнити. Виходжу на вулицю.



Besucherzahler myspace com
счетчик посещений