design
Elmuna.com
Туризм :: НАЦІОНАЛЬНА БІБЛІОТЕКА. МАГІСТР ПАНІ ЄВА СОКОЛОВА. КАПУЦИНИ, БПАГОДІЙНЕ ТОВАРИСТВО «НАДІЯ», ПАН ЯРОШ.

Використовуючи кожну вільну хвилину, їду до Національної Бібліотеки Чеської Республіки, що в самому центрі історичної Праги, в науково – духовному комплексі Єзуїтського монастиря – Кліментіно, із сподіванням знайти хоч якісь твори І.Труби, бо, хто знає, що я встигну за ті п’ять днів, що мені, нібито за чеським законодавством, дозволено перебувати як проїздом. А плани широчині.


Потрапляю у відділ Словацької літератури, знайомлюсь із старшим науковим працівником відділу, магістром, панією Євою Соколовою. Худорлява, висока, років 30 – ти, вельми доброзичлива жінка. Усі дні що я був в Празі, допомогла мені, як говориться, чим тільки могла: знаходила і надавала інформацію, щодо авторів та їх творів, стосовно української еміграції в Чехії, влаштувала мені безкоштовне користування Інтернетом, орієнтувала по Празі, надавала частки плану міста із вказівками певних пунктів моїх пошуків, і багато іншого.

В цей же день, за її допомогою, я знайшов технічний учбовий твір, складений І.Трубою, «Опір Матеріалів», виданий в містечку Подєбради, що в 50-ти кілометрах від Праги, накладом Української Господарської Академії, у 1923 році, в якій І.Труба, під час еміграції в Чехії, (після Відня), працював лектором. Це був перший підручник по Опору Матеріалів, складений і виданий українською мовою.

Такий самий підручник зберігається і в Історичній Бібліотеці Центрального Державного Архіву Органів Вищої Влади в Києві, але цей примірник був винятково гарно збережений, тому я зразу ж вирішив його сфотографувати.

Враховуючи те, що досі не вирішив проблему з нічлігом, залишив частку цієї роботи на наступний день…

Мій шлях знову лежить крізь церкви, монастирі, переважно по району Градчани. Зайшов знову до Празького Граду, з гори помилувався красою та величчю споруд міста, і пішов далі, доки не дістався Страговського монастиря. У сквері, навпроти монастиря якась кав’ярня. Люди відпочивають за столиками. Монастирська брама зачинена. Вирішив обійти подвір’я навколо, поза стіною, можливо трапиться ще якась брама. Та дорога вивела в гору, де вже недалечко, крізь якісь сади, видно Празьку Оглядову вишку. Далі дороги немає. Повертаюсь назад. Коли, крізь браму монастиря, виходять якісь люди у світському, і разом з ними чернець, доволі молодий, літ до 30-ти. Звертаюсь до нього: чи можна переночувати? Той відповідає, що до подвір’я нікого впустити не може, а старших зараз нема. Моя ситуація ускладнюється ще й тим, що час плине к вечору і став накрапувати дрібний дощик. Питаю, де іще поблизу є якійсь монастир? Монах називає вулицю, намагається розказати де вона, як то кажуть, «на пальцях», та я, не знаючи достатньо чеської мови, його не розумію. Тоді мій співрозмовник люб’язно веде мене по якихось вулицях щоб показати. Проходячи повз будівлі якоїсь організації від міністерства Іноземних Справ Чеської Республіки, чернець розказує, що напередодні тут побував Президент Сполучених Штатів Америки Джордж Буш, навколо нього було багато охорони, різних людей, Д. Буш про щось розповідав, та склалось враження що його ніхто не слухав.

Проходимо повз якихось стародавніх споруд, якоїсь каплички, виходимо на Лютеранську Площу. Перед очима стіна Капуцинського Монастиря. Біля хвіртки капуцин у коричневому халаті, віку молодого, такого ж як і мій супроводжувач, розмовляє про щось із чоловіком у світському одязі.

Подякувавши свого супутника, я відпустив його, а сам, осторонь, став чекати доки капуцин скінчить розмовляти із своїм товаришем. Врешті дочекався. Коли ті розпрощалися, підійшов ближче до капуцина і, звернувшись до нього, як тільки вмів чеською, та українською мовами, став викладати мету свого звернення. Капуцин уважно вислухав, попросив зачекати, і зайшов у монастир крізь хвіртку у стіні, що була поруч. За хвилину, той вийшов іще з одним капуцином. Я знову, з початку, розказав звідки я, чому прибув до Праги, і просив допомогти з нічлігом. Потім, не пам’ятаю коли і як, з’явився третій. Цей, на відміну від двох попередніх, видавався старшим за віком та значно огряднішим від своїх товаришів. Де що, з моєї попередньої розповіді, перші двоє переказали старшому, та іще я додав на де які його запитання. Після чого усі троє віддалилися за хвірткою, а мені веліли зачекати.

Чекаю вже хвилин 20, час близько сьомої вечора, настають сутінки, накрапує дрібний дощик. Хвіртка а не ріпне. Одна втіха – надія на завтрашній день: Ольшанський цвинтар, Російська Капличка. Та може хтось із православних візьме, хоч кудись, до себе… А сьогодні?...

Згадую, як більш половини свого трудового життя провів у відрядженнях. То було багато різних пригод із влаштуванням на нічліги, та якось, майже завжди вирішувалося. Хоч були і випадки, коли, наприклад, доводилось усю ніч просидіти навпочіпки під холодною стіною зали очікування неопалюваного вокзалу, бо не було де сісти, а підлога була мокра від талого грудневого снігу з вулиці, та були й інші випадки… А тут літо, червень місяць… Переживу.

Аж раптом, десь з-за рогу монастирського паркану, з’являється той, огрядний капуцин, і я направляюся йому на зустріч. За декілька кроків змикаємось. Чоловік надає мені шматочок картонки, від якоїсь упаковки, на якій записано чотири адреси. Оце, каже, адреси, за якими Вас можуть влаштувати. Але, найкраще, та найбільш ймовірніше, що Вас влаштують за першою адресою. Це недалечко від Главних Надражів (Головного Залізничного вокзалу). Але треба поспішати, бо там можна звертатися лише до певного часу.

Як тільки вмів, я подякував капуцина, хоч не був впевнений на успіх щодо свого прагнення. Попрощався, і пішки, по вже знайомим мені вулицям, пішов до станції метро Градчанська, а далі до Головного Вокзалу. Ще метрів 300 і я біля першій вказаній на картонці адреси.

Це благодійна організація «Надія». Приміщення в цокольному поверсі. Двері прямо з вулиці, за дві чи три сходинки долу. Відкриваю двері, ще декілька сходинок. Зустрічає молодий чоловік із запитанням, що мені потрібно? Чомусь засмутившись, я сказав, що мені потрібно десь переночувати. Парубок попросив зачекати, доки звільниться відповідальний працівник, попередньо запитавши, чи маю я 20 крон? На що я відповів стверджено.

Врешті, очікуваний працівник звільнився, і я мав сісти до його столу. Перед мною сидів, років сорока за віком, з борідкою та вусиками, чоловік. Звали його пан Ярош, дуже комунікабельна і симпатична людина, а інакше і не могло бути, бо пан Ярош був за посадою психолог.

Після того, як я розповів про мету своєї подорожі до Австрії і з заїздом до Чехії, та про свій соціальний і економічний стан на Україні, надавши свій паспорт, пан Ярош запропонував мені негайно їхати до Штефанікового місту на лівому березі Влтави . Там, каже, стоїть великий лод, тобто судно, на якому можна буде лише переночувати. А негайно, тому, що там, о пів на дев’яту, починають розподіляти міста, а зараз вже вісім годин. Тож, сідайте на метро і виходьте на другій зупинці, на станції Влтавська, а потім, понад річкою проти течії, до цього місту пішки. Це іще більш кілометра.

– Та там, де ви кажете, немає ніякого лоду. Я тільки-но вчора там проходив, ніякого судна не було. Я пройшов навіть від Чехового до Головного місту;
– Та то Ви певно не помітили, бо цей лод стоїть там вже давно. Тоді я згадав про той «світлячок»,який вчора помітив на воді, саме десь за Штефаніковим містом.
– Але, там нема де спуститися до берега. На горі, повсюди парканчик і дуже крутий берег, що поріс чагарником і деревами;
– Є, є, біля самого мосту є сходини. Поспішайте, там Вас вже чекають, – доброзичливо пошуткував пан Ярош.
– Вельми Вам вдячний.

Та не впевнений, що сьогодні здійсниться моя мрія, рушив за вказаним маршрутом. На щастя, кожне слово пана Яроша підтвердилося дійсністю:

впритул до місту стояли будівельні ліси, бо сам міст знаходився в стані ремонту. Ліси закривали від очей кам’яні сходи, що вели до берега. Було ще світло і я мав роздивитися зовнішній вигляд свого майбутнього нічлігу.

 



Besucherzahler myspace com
счетчик посещений