design
Elmuna.com
Туризм :: ДЕНЬ В ПІЛЬЗЕНІ. ПАНІ ОЛЬГА ГУШКОВА. МАРУШ БЕНЕШЕВА.

В Пільзені я познайомився із своїм дідом ще в дитинстві, під час війни. Там я отримав від нього і перші уроки української мови, перші практичні приклади законів фізики, перші прогулянки разом, про вздовж річки Мже, аж за 4 кілометри до селища Радчице, лише де можна було перейти річку на другий берег містом, не намочивши ноги, щоб на зворот іти другим берегом, за для урізноманітнити собі краєвиди, де дід навчав мене вирізати свистунці з гілочок верби…

В Пільзені я вчився в Чеській школі, перший клас якої опанував ще у 1944 році.

Ранком, тільки-но поснідавши, о шостій годині, рушив на станцію метро «Злічін», де однойменна автобусна станція, з якої від’їжджають автобуси на Пільзень….

….По шикарному автобану мчить мій автобус компанії «Студент - Агенці». Ранковий час, а на небі яскраве сонце, під яким, мов іграшкові, за своїм дизайном і забарвленням, «пропливають» хатки садиб, вілли, будівлі якихось сільськогосподарських підприємств, а поруч паркінги авто та сільгосптехніки. Проміж людських творінь, поля, луки, лісисті гори, річки. Молода жінка – провідниця, пропонує пасажирам напої на вибір: мінеральну воду, капучино або шоколад. Я замовляю шоколад. Це какаовий напій на молоці.

Не встиг отямитись, як кажуть, а ось і Центральний Цвинтар Пільзеня, про вздовж якого пролягає автобан при заїзді в місто, і де похований попіл мого діда, І.Труби та його другої дружини, О. Біднової. Питаю водія, чи можна зупинитися, щоб вийти, не доїжджаючи до міста? Каже, не можна. Доводиться їхати далі.

Так, лише за годину, я подолав відстань близько 90 кілометрів на Південь від Праги. 9-та ранку. Кінцева зупинка. Перед очима будівля Управління Пільзенського Електромеханічного заводу Шкода, на якому, до пенсії, працював інженером - конструктором І.Труба. В той час там проектували та будували ферми залізничних мостів.

За моєю спиною річка Мже, біля річки луки, на яких, у п’ятирічному віці, я разом із однолітками пік на вогнищі брамбору (так по чеські зветься картопля), яку ми, діти, по одній – дві зносили з дому до купи…

Пішов по вулиці Гусовій, яка ще під час війни так звалася, на честь чеського національного героя – Яна Гуса. Після війни – Леніна, тепер знову Гусова. Ось, праворуч, невеличка площа - сквер, таки імені Яна Гуса. На рогу школа, в якій мені довелося вчитися у1943-1944 роках, згадую, як святкували разом з учнями класу, Великдень.

Далі Гусову перетинає вулиця Клатовська, яка під час німецької окупації була перейменована на Hejdrichstrasse (Гайдріхштрассе) по прізвищу фашистського намісника в Чехословаччині, вбитого партизанами. Після війни була перейменована на 1- ше Травня. Тепер вулиця знову зветься Клатовська.

Повернув праворуч. Ось, на рогу з вулицею Плахего, будинок за адресою, Клатовська, 20, на другому поверху якого, під час війни, мешкали І.Труба з О.Бідновою. Мешкав у цій оселі і я. Спочатку родина Трубів мешкала по вулиці Гусовій, поруч з управлінням заводу «Шкода» (зараз цей будинок не зберігся, на тому місті автостанція). Згодом, хазяїни квартири по вул. Клатовській 20, десь уїхали на тривалий час, і передали у найми квартиру з 12-ти кімнат, тобто пів поверху цього будинку. І.Труба мав там свій кабінет, де займався науковою та літературною діяльністю. Саме на цю адресу і листувався з ним, відомий український поет О.Кандиба у 1943 році, та інші знайомі та друзі. О.Біднова мала там свою ординаторську, бо мала приватну практику нашкірного лікаря. Як вона іноді жартувала – заробила капітал на сифілісі. В той час, за відповідною допомогою, зверталися до неї переважно військові. Попередні власники цієї квартири, я гадаю, практикували теж лікарством, бо залишили квартиру із деяким медичним устаткуванням. Я пам’ятаю, що в ординаторській у Оксани Василівни стояли стоматологічні крісло і бормашинка. Мав і я там свою, окрему, невеличку кімнатку з учбовою партою.

Це 4-х поверховий, високий житловий будинок, збудований в стилі бароко із вежею, з годинником на рогу, на центральній вулиці міста. В такому ж стилі виконані і інтер’єр вестибулю та поверхових площадок на сходах, квартирних дверей і іншого, що збереглося і до тепер. Але, як сказала одна із мешканок цього будинку, що впустила мене до парадного, подивитися в середині будинку, квартири вже давно переобладнані під комунальні…

Прогулявшись по поверхах цього будинку, я пішов розшукувати жінку, яка доглядала за Оксаною Бідновою останні дні та часи її життя.

Довго шукав її помешкання, бо адреси при собі не мав а лише по пам’яті. В решті знайшов, та чи не жива вже вона була, бо минуло багато часу, чи не було нікого вдома, але, хоч на домофоні значилося її прізвище, (вона була значно молодша за О.Біднову, та мала рідну сестру за аналогічним прізвищем), на дзвінок ніхто не відповідав. На дзвінки у інші квартири, теж ніхто не відгукувався. З дверей будинку за тривалий час, теж ніхто не виходив та ніхто не заходив. Була неділя. Покрутившись попід оселею близько години, я знову пішов по Клатовській в бік міського театру імені Іозефа Тила, відомого чеського письменника, театрального діяча, драматурга. На рогу з вулицею Московською, помітив Стелу Вдячності від місцевої влади Американцям – визволителям від німецької окупації у 1945 році.

Ще квартал – і згаданий театр. Чудова архітектура. Перед театром сквер. Повертаю на право в продовж скверу, потім за квартал ліворуч, в напрямку Костелу Святого Бартоломея (Варфоломея), що стоїть на Площі Революції. Навколо Костелу якесь будівництво. Хтось сказав, що ніби то будують метро.

На площі, як і на вулицях, людей майже немає, хоч вже південь, а хочеться сфотографуватися навпроти Костелу, бо споруда доволі визначна. Врешті зустрічається якась молода жіночка. Познайомились. Жіночку звуть Ольгою Гушковою. Сфотографували один одного на згадку. Коли з’ясувалося, що пані Ольга володіє комп’ютером, то я попросив її передати , через Інтернет, моєму сину Андрію вітання, і що у мене усе гаразд. Розмовляли майже цілу годину, бо вона знає російську мову і це мене захоплювало, адже зустрів «землячку». На цьому розпрощалися, і я поїхав в район Словани, на вулицю Нейманова, 4, щоб віддати шану тому будинку, де після війни мешкали, вже у своєму власному, Іван та Оксана Трубови ( так в Чехії схиляють прізвище родини), і де у 1964 році мені довелося гостювати.

З того часу нічого не змінилося. Їх бувший будинок, який я бачив майже 20 років тому, коли останній раз був з родиною в тодішній ще Чехословаччині, був без змін. Двоповерховий, на три вікна, з віконцями у підвальному приміщенні, мов затиснутий проміж вищими за поверхами. Перед будинками квітник.

Помилувався, згадав минуле і не ставши нікого турбувати, бо не мало сенсу за плином часу, щось додатково з’ясовувати, окрім того, що вже знав, пішов далі. Оксана Біднова ще до своєї смерті продала цей будинок своїм квартирантам за умовою, що буде в ньому доживати свого віку, а гроші переказала своїм племінницям, які в той час проживали на Україні, під Кривив Рогом. З того часу вже змінилося декілька хазяїв цього будинку.

Я мав іще час, тому вирішив відвідати родину свого шкільного товариша, Славки Бенешева, з яким таки, бачився багато років тому, коли останній раз був у Пільзені, але зв’язок не підтримував. Помешкання Бенешевих недалечко, метрів за 300, та я не знав, чи кого застану вдома. У них була двокімнатна квартира в новій багатоповерхівці на 3-му поверсі. Дітей не мали, бо їх єдина донька, Геленка, померла у 24 роки, за недбалістю лікарів. Дружину звуть Марушка (Марійка).

Натиснув на кнопку домофона. Чекаю. Нічого не питаючи, двері мені відчинилися. Підіймаюсь на 3-й поверх, натискую на кнопку дзвінка в дверях квартири, яка нібито, на мою пам’ять, Бенешевих. Двері відчиняє літня жінка, і дивлячи на мене переляканим поглядом, питає: – вам кого? Я пізнаю Марушку, і розумію, що вона мене не впізнала. Кажу: – Марушка, це я, Ярослав. Бачу, впізнала, коли ще не договорив останнє слово.

– А Славки нема вже, – каже Маруш збентеженим голосом, і, мабуть побачивши мою розгубленість, додає: – та заходь.

Посиділи в кімнаті, поговорили. Марушка розказала, що мій товариш помер вже 6 років тому, від раку печінки, похований на цвинтарі, що поблизу Центрального, та поруч із їх донькою та батьками, з котрими, під час війни, приятелювала моя матуся. Поговорили про минуле, про родичів Марушки, до яких, я із сином Андрієм колись їздили в гості разом із Славою і Маруш на їх автівці, у селище Доубрава, що поблизу Пільзеня, про мою родину, і про таке інше. Попивши на дорогу водиці, попрощавшись, пішов доставатись до Центрального Цвинтаря, щоб вшанувати пам’ять діда та його другої дружини – Оксани.

Нажаль, відвідати могили Бенешевих, я вже не встигав. По дорозі купив кіло цукру (за 21 крону; курс валюти у 2007 році складав 5 чеських крон за 1 гривню), і , о пів на сьому вечора, автобусом від’їхав на Прагу.



Besucherzahler myspace com
счетчик посещений