design
Elmuna.com
Туризм :: РЕНЕ

Якось, одного разу за вечерею, в їдальні «Гермесу», познайомився з чоловіком, років 50-ти за віком, невисокого на зріст, світловолосого, з круглим обличчям, статури борця, вельми, інтелігентного за вихованням. Раніше я згадував, що в притулку трапляються і такі люди, та обіцяв про одного з таких розказати.

В розмові з’ясувалося, що цей чоловік доволі добре знає російську мову, і мені стало дуже добре, як завжди в таких випадках, з ним спілкуватися. Познайомилися. Чоловік назвав себе Рене Вох’ян. Це знайомство сталося за 3-4 дні як я вселився в цей нічліг. В першій день, за вечерею, Рене поділився зі мною гарячою сарделькою з гірчицею, яких у нього було дві, хоч я і відмовлявся, посилаючись на незручність з мого боку. Згодом, Рене розказав про свою долю, та як він потрапив у цей притулок. До цього часу працював у Міністерстві Торгівлі, в минулому був навіть Головою Чесько-Словацької делегації з питань експорту-імпорту при зустрічі з делегацію Королівства Норвегії. Показував мені Корольову світлину, на якій, він разом із членами своєї делегації та з Королем Норвегії. Мав свою квартиру.

Та ось, одного разу попав в халепу, щось комусь підписав, і в решті, його шахрайським способом позбавили житла. Він залишився ні з чим. Казав, «я не знаю, як все це переживу – цю трагедію». Жалівся, що, своїм сучасним заробітком, ніколи не збере кошти на власну квартиру. Хоч має багато впливових знайомих, але всі вони тепер відвернулися від допомоги, що до нього. Має десь родичів, та не хоче звертатися до них за допомогою.

Подробиць, як таке сталося, я не розпитував, бо чим би я міг допомогти бідолашному? Знаю лише те, що Рене розказував сам. Працює тепер десь приватним перекладачем, бо крім чеської, добре знає англійську та німецьку мови.

Кожного дня, в ранці, уходив з портфелем на свою роботу. Казав, що попри загальних правил на «Гермесі», домовився про те, щоб тримати тут деякі свої речі.

Звичайно, я розказував йому і про себе, і про свого діда, Івана Трубу, про мету своєї подорожі до Відня через Чехію. Ми спілкувалися кожного дня. Рене мав службові стосунки з різними урядовими, та просто державними установами, тому, часто приносив мені або Україномовний Журнал – «УЖ» (Український Журнал), про сучасне культурне та політичне життя українців в Чехії, або, наприклад, російський – «Чешский Дом» - там все про нерухомість в Чехії і про інше, журнали Празьких видавництв, розрахованих на українців та російськомовних громадян. Декілька примірників цих журналів, чудової поліграфії та з ілюстраціями, я врешті довіз до дому незважаючи на, в тім додаткову вагу свого багажу.

Мені було щиро жаль Рене, та чим я міг допомогти бідоласі, окрім співчуття. Рене складав враження дуже довірливої людини.

Наступного дня я мусив покидати Чехію і рушити згідно своїх планів, до столиці Австрії – Відню.

В вечері, за чаєм, я ще раз обговорив з Рене своє становище наступного дня у Відні. На моє шкодування за «Гермесом», де мені було так добре, але доводиться покидати, Рене зайвій раз запевнив: –«там буде іще краще ніж тут», зробивши наголос на слові «іще».

Після вечері ми розійшлися спати по своїх каютах. Перед сном, Рене, як і обіцяв, дав мені одну чи дві адреси у Відні, де, можливо, я би зміг влаштуватися на нічліг. В ранці ми знову зустрілися в їдальні. Поснідали, кожен своїми харчами, та разом пішли в напрямку до зупинок громадського транспорту. Накрапав дрібний але рясний дощик. Рене витяг із свого портфелю парасольку, під якою я встиг його сфотографувати, собі на згадку. Розсталися ми на трамвайній зупинці. Рене, побажавши мені вдачі, поїхав на свою роботу, а я, із журбою в душі, пішов далі до станції метро Влтавська, щоб іще, до автобуса на Відень, встигнути заїхати в інститут, та забрати у вратника, пана Йозефа Несвадьби, свою сумку.

Подякувавши пана Йозефа за сприяння в моїй справі своєю допомогою, та вислухавши від нього найщиріші добрі побажання, рушив на Центральну Празьку автостанцію –«Флоренц».

На передодні мого від’їзду, Рене, як і обіцяв, подарував мені чудову мапу Відня, з умовними позначеннями чеською і німецькою мовами, якою я користуюся й досі. Який я йому вдячний за все разом. За тепле товариське спілкування, що для мене було таким цінним на чужині, за постачання україно та російськомовної періодики, за його інтелігентність, за співчуття, не зважаючи на власну скруту.

Вже вдома, в Дніпропетровську, за допомогою свого сина, Андрія, я прочитав в Інтернеті на сайті – trade.wtosh.com./gatt_das/English/SULPOF/91640054,pdf. «зазначається, що 16 – 18 червня 1992 року в Празі головою делегації Чеської та Словацької Федеративної Республіки, стосовно погодження по експорту з Чеської та Словацької Федеративної Республіки текстильної продукції, був Rene Vochyan на зустрічі з делегацією Королівства Норвегії».

Коли, на Різдвяні Свята я намагався привітати Рене Вох’яна через електрону адресу, яку, під час нашого з ним прощання, він мені задиктував, то отримав повідомлення, що така адреса не існує. Така обстановка дуже мене схвилювала. Хвилює й досі – чи не трапилося чогось жахливого та незворотного? Адже Рене, з його розказу, спостигли жахливі умови, і він не раз казав, що не знає, чи переживе…

Мені дуже б хотілося, навіть усім серцем, щоб його розповідь з’явилася лише легендою…



Besucherzahler myspace com
счетчик посещений