design
Elmuna.com
Туризм :: ПРАТЕРШТЕРН. ВІРА. ПЕРШИЙ ВЕЧІР. ПЕРША НІЧ

До столиці лише одна година їзди. Милуюся краєвидами. По обидва боки автостради, групами по декілька десятків, розташовані, 30-ти метровими велетнями, щогли вітряних електрогенераторів. Десятиметрові лопаті повільно повертаються вітром. Вітряки-електрогенератори змінюються виноградними плантаціями, схожими на ті, що у нас на Кримському півострові.

Відомо, що австрійські вина, зокрема Віденські коньяк та шампанське, по своїм якостям не поступаються французьким, та вже давно придбали добру світову славу.

На горизонті передгір’я Альп а при дорозі квітники віденських вілл, які своєю архітектурою та садовим мистецтвом не поступаються чеським.

Буквально, не встигаю отямитись від подорожнього враження, як автобус зупиняється біля навісу одній з міських зупинок Відня – «Praterstern» («Пратерштерн»). Була вже п’ята година по обід.

Хвилин за п’ять я залишаюсь на зупинці один із своїми речами – із однією, але місткою сумкою.

Перед моїми очима – колись славнозвісне своїм розміром, Віденське Колесо Огляду, що встановлено на території Віденського Пратера.

Колись це Колесо вважалося самим високим в Європі. Його радіус близько 30 метрів. При верхньому положенні кабіни, яка за своїм розміром була за трамвайний вагончик, можна було оглянути увесь Відень.

Сам Пратер, це багатокілометрова паркова зона Відня, що простяглася більш як кілометровою завширшки смугою, про вздовж берега Дунаю, із розташованими на неї всілякими атракціонами і місцями для відпочинку.

По тілу пробігли «мурашки». В пам’яті промайнули сторінки більш як 60-ти річної давнини. Мені довелося бачити це Колесо коли мені було лише 8 років, у 1945 році, після вступу військ Червоної Армії у Відень.

Сплили дитячі враження часів війни…

Врешті я повернувся до реального часу. Що робити далі? Які мусять бути мої наступні кроки? Куди йти шукати нічліг? Німецької мови, якою спілкуються австрійці, я майже не знаю.

Раптово звертаю увагу, що на зупинці з’явилась молода, симпатична дівчина, років 20-ти за віком, - і більш нікого. Звертаюсь до неї з тим запасом німецьких слів, що мав на той час, додаючи частки чеських, російських або українських слів: – Скажіть, будь ласка, де у Відні можна недорого переночувати?

Зразу з’ясувалося, що дівчина розуміється чеською. Я пояснив звідки прибув та з якою метою. Познайомились, дівчину звуть Вірою, вона вчиться, не пам’ятаю в якому інституті, та зараз, під час канікул, працює в якомусь офісі. Сьогодні повинна когось зустрічати з автобуса на цій зупинці, та зараз має півтори години вільного часу, тому запропонувала свою допомогу як перекладачки в моїх пошуках нічлігу.

Правду кажучи, я був дуже здивований такій доброчинності від випадкової знайомої. В думках, хотів було відмовитись, але мій стан втомленості (попередню ніч я мало спав в умовах Празького притулку – «Гермесу», та до того ж, як ні як, міжнародна автобусна подорож), примусили мене, з великою вдячністю, погодитись.

Мої сподівання, щодо нічлігу покладалися на допомогу якоїсь з церков.

Оскільки Віденський Пратер розташований на Південному Сході краю міста, то вирішили рухатись в напрямку до Центра. Пішли по якійсь вулиці, назву якої зараз не згадую, але перехожі вказали на ближчу церков, що знаходилася за 3-4 квартали. У Відні багато різних релігійних конфесій, і деякі з них не мають власної будівлі а користуються звичайними, колись житловими, будівлями. Церква, яку вдалося розшукати, була саме в такому приміщенні. Парадні двері були відкриті, але, усі інші двері в коридорі, були зачиненими. З коридору вікон не було, та Божі служителі, передбачивши не очікувану прихожанами темряву, автоматизували включення електроосвітлення, тим хто потрапив до приміщення.

На стінах були розвішені різні оголошення та церковна інформація, через яку ми дізналися, що тут можна когось очікувати не раніш як о 7-й вечора. Тож, вирішили не гаяти часу, а йти далі, в пошуках вдачі.

Любий читачу, зваж ще на те, що я мав при собі сумку вагою, кіло на 15-20. Хоч Віра неодноразово пропанувала мені свою допомогу, тобто дати їй нести хоч би за одну ручку, та не міг же ж я обтяжити таку тендітну дівчину, яка замало до того, ще витрачала на мене свій час.

Пішли далі. Дійшли до наступної станції метро. На рогу якесь кафе. Моя супутниця запитує у одній з офіціанток про недорогі нічліги, та яка іще є поблизу церква, та де є поліцейський центр? Звертається до якогось службовця, підходить іще одна офіціантка – збирається нарада. З’ясовуємо, що до всіх бажаних мені пунктів, доволі далеко. Найближчий недорогий нічний притулок, можливо знаходиться десь поблизу Westbanhofu (Західного залізничного вокзалу), а це в протилежній стороні від Центру міста, і до того ж невідомо, чи є якась надія там влаштуватися, та конкретно не відомо де саме цей притулок.

Збігає вільний час, що має моя люб’язна Віра.

Я вирішую, що повертаємось до церкви, в яку вже заходили, а Віра піде далі на автобусну зупинку чекати свого знайомого. Так і зробили. Розпрощалися біля дверей церкви. Віронька щиро вибачилася, що не спроможна була допомогти в моїй проблемі, а я, перед тим як вона пішла на свою зупинку, взяв у неї її електрону адресу – треба ж буде, при нагоді, висловити їй подяку за таку турботу. Що я і зробив в наступному часі.

….На другому поверсі церкви, в одній з кімнат вже були люди, самі жінки, різного віку. На моє запитання, сказали, що священик зараз зайнятий репетицією хору. Довелося зачекати іще години дві. Дочекавшись, я побачив перед собою кремезного дядька, який, після того як вислухав моє прохання про допомогу в нічлігу, висловив обурення – бо це не його справа, і доволі різким тоном попросив покинути приміщення…

Насувалися сутінки. Я поплівся до станції метро, біля якої декілька годин тому, вже був. Вирішив добиратися до Західного вокзалу. Спускаюся ескалатором. Оскільки мене ніхто не затримував, то раптово опинився на посадочній платформі, а за хвилину і в вагоні поїзда. На станції Стефанплац роблю пересадку, а в голові миготить уява, що надомною, десь в горі, відомий кафедральний костел Святого Стефана, який я теж колись бачив, і навіть заходив до середини під час служіння. Дуже захотілося ще подивитися, але, вже дорослими очима. Це обов’язково, але іншим разом, а зараз першочергово, інша мета – десь влаштуватись на ніч….

«Виринаю» на поверхню прямо в просторій залі чекання Західного вокзалу. Виходжу на вулицю. Перед мною невеличкий майдан, праворуч сквер. В сквері декілька десятків людей, за зовнішнім виглядом та поведінкою, схожих на наших бомжів. Чоловіки та жінки. З баночок п’ють пиво, гуторять між собою. Невеличкими компаніями сидять на лавочках або просто на траві під деревами… Вони-то певно знають, де у Відні місцеві притулки для безхатніх, які були б мені по кишені. Підходжу до одного з гуртів із певним запитанням. До мене підходять й інші, розпитують звідки я. Чую, між собою говорять: рус, рус…, тобто з Росії. Місцеві бомжі, певно про Україну і не чули. Потім кличуть якогось свого «авторитета». Той, чи то серб, чи хорват за походженням. Оточуючі пояснюють мені, що він знає руський.

Невисокий на зріст, чорнявий, з широкими вусами, смуглявий, в стані середнього сп’яніння, намагаючись з’ясувати хто я і звідки, та, мабуть згадавши, що його балачки із кимсь з «однодумців» були перервані моїм появленням, вирішив піти закінчити перервану розмову і повернувся до своєї компанії, а мені запропонував зачекати.

Зрозумівши, що очікування може затягнутися на довго, розпитав у чоловіків, до яких звернувся попередньо, де саме, недалечко, може бути недорогий нічліг. З’ясував, що недалечко, за рогом та ще за пару кварталів, є якійсь студентський готель.

Покинувши «чесну кумпанію», я рушив у вказаному напрямку. По дорозі, уточняючи адресу, я незабаром потрапив до якогось готелю. Звернувшись до портьє, це була молода приємна жіночка, почув запитання: – Ви студент? Та коли я відповів, що не студент, але теж хочу спати, то отримав роз’яснення, до речі, в доволі приємному тоні, що нічим допомогти мені не може, бо має право поселяти лише студентів або аспірантів, які мають відповідне посвідчення.

Останнє, що я запитав, то скільки стоїть цей недорогий готель для студентів?
– Від 20-ти Євро за ніч.

Мені довелося лише вибачитися, та сказати, – «Ауфвіедерзеен».

Знову повертаюсь до скверу, що біля вокзалу, де гуляють ті ж самі його постійні гості. Мій «російськомовець» ще не скінчив свою жваву бесіду з друзями. Звертаюсь знову до тих, що і вперше, чоловіків:
– Мені потрібен дешевий нічліг, а ще краще, якщо зовсім безкоштовний, бо я маю з собою свою ліжкову білизну.

Чоловіки знову звертаються до «авторитета», а потім переказують мені, щоб я іще зачекав, бо той візьме мене до себе додому.

Чесно кажучи, я не очікував такої гостинності, а дивлячись на вигляд нових друзів, не став ризикувати, тим паче, що при собі мав усі документи і «останні гроші». Знайшовши привід покинути сквер, подався до вокзальної зали очікування.

Згодом я дізнався, що у великих містах обездоленим людям, в багатьох країнах Західної Європи благодійні організації, в певні пункти та в певний час, привозять безкоштовну їжу. У Відні, одним з таких пунктів є Західний залізничний вокзал, куди з 20-ї до 21-ї години автобуси благодійної компанії «Canisibus» (Канісібус) привозять і роздають вечерю, а за моє прибуття, місцеві бомжі, вже були в доброму настрої після тієї вечері, та обговорювали події минулого дня.

Насувалася ніч. Настав час подумати, де її перебути. Надію знайти якійсь плац, щоб сьогодні можна було лягти, я вже втратив. Вільних місць для сидіння в залі було достатньо.

Розпитуючи пасажирів і службовців вокзалу, я несподівано отримав інформацію, що у Відні є організація яка влаштовує на нічліг таких «бродяг» як я, а знаходиться її Центр десь поблизу тієї автобусної зупинки на яку я приїхав з Чехії. Зрозуміло, що їхати зразу ж, ще й досконало невідомо куди – не мало сенсу.

Людська навала на вокзалі по трохи зменшувалась. Де ніде прочувалася російська мова. Це «гуляли по Європі» члени якоїсь російської делегації, переважно заможні москвичі, які були у вечірньому підпитку. Місцевих «гуляк» на самому вокзалі не було, бо ними опікувався черговий наряд поліції. Я був свідком наступного епізоду.

Коли я вмостився в одному з крісел, біля мене усівся якійсь чолов’яга схожий на тих з якими я спілкувався в сквері. Негайно біля нього з’явилися двоє поліцейських, які щось казали чоловіку, а той їм щось відповідав, але з місця не рухався. Врешті, один з поліцейських підвищив тон. Мій сусід неохоче підвівся і пішов геть, та за декілька кроків повернувся обличчям до поліцейських і щось до них промовив, на що дин з представників влади, витяг з-за пояса з заду, якісь величезні рукавички, схожі на гумові, і обидва рушили за відвідувачем вокзалу, та той дав такого деру, що тільки його і бачили.

З часу ночі до чотирьох ранку усі відвідувачі вокзалу, в тому числі і я, мусили покинути приміщення для прибирання.

Навпроти вокзалу трамвайна зупинка, а поруч багато лавок. Я розташувався на одній. У мене з собою, ще з Праги, зберігся шматок хліба, цукор, англійська сланина і пляшка звичайної води, яку я останній раз поповнив в одному з вокзальних кафе-барів. Добряче повечеряв. Доречи, Віденська вода вважається однією з кращих в Європі. Поклавши на лавку свою сумку і на сумку голову, а ноги на землю, бо лавка доволі коротка, настроївся був куняти до світанку. Та от, на сусідню лавку, що поруч з моєю, усілася якась жінка, років 50-ти, яка нібито живе десь на краю міста, та запізнилася на свій поїзд, а тепер вимушена чекати до ранку. Весь час намагалася щось у мене розпитувати або просто вести якісь балачки, як мені здалося, щоб їй не було сумно. Але мені дуже хотілося спати. В день стояла червнева спека і були дуже теплі ночі.

Мій січовий міхур ледве витримував напруги. У Відні, усі WC платні, й до того ж потрапити до них можна лише через автоматичні турнікети. Свою найдрібнішу валютну купюру яку я мав – 20 Євро, роздрібнювати було шкода, пільгове посвідчення тут не діє, тому я, як кажуть, молив Бога щоб моя сусідка як можна скоріше покинула моє товариство. Видько, що моя мольба дісталася Творця, і жінка, під самий світанок покинула свою лавку і віддалилася в бік вокзалу, а я, врешті, отримав можливість, неподалечку від своєї лавки, звільнитися від нічного тягаря доки ще зовсім не розцвіло, і доки на вулиці не з’явилися перші перехожі.



Besucherzahler myspace com
счетчик посещений