design
Elmuna.com
Туризм :: ПОМЕШКАННЯ ІВАНА ТРУБИ У ВІДНІ

В ранці наступного дня, поголившись та умившись, кинувши на своє ліжко рушник, який на передодні, разом із шматочком туалетного мила отримав у портьє, забравши з собою свою господарську сумочку, до якої поклав щоденні похідні речі, такі як фотоапарати, записнички, документи, гроші (останні речі здав до Депо), пішов на сніданок.

В 7-45, прихопивши з собою пляшку води з під крану (цукор у мене ще залишався, той що з Чехії), пішов по своїх запланованих справах.

Мені дуже кортіло побувати біля тих будинків, де під час еміграції мешкав мій дід, Труба Іван Михайлович, та його друзі, Іван Опанасович Рудічев, Дмитро Дорошенко з родиною, та інші.

Звичайно, перш за все, я спрямував свою подорож на пошук будинку, в якому після готелю «Huberthof» («Губертгоф»), оселився І.Труба. Адресу я мав, бо збереглося чимало його листів до родини в Катеринослав – Siveringerschtrasse (Сіверінгерштрассе), 175. Та чи збереглася сама ця будівля? Сплило чимало часу: війна, американські та англійські бомбардування…

По плану міста з’ясував, що ця адреса – край Півночі Відня, а їхати туди треба спочатку на метро, потім поїздом, та в решті автобусом. Під час цієї подорожі я милувався чудовими краєвидами столиці і дачними будівлями прекрасної архітектури, від стилів бароко, готики, ренесансу, до сучасної – деконструктивізму, гарними приватними садибами – віллами засадженими різними декоративними деревами та кущами, різнокольоровими яскравими квітами. Будівлі, часто і густо, в прямому та переносному розумінні, були закучерявлені виноградними лозами. Стояв Червень.

Хочу зазначити, що в західних країнах, власники вілл, більш приймаються оздобленням своїх земельних ділянок, декоративним мистецтвом, тобто перетворюють їх у невеличкі парки, попри розведенню господарських культур на Україні, а самі будівлі, в палаци.




Мою увагу звернув сучасний, літаковий дизайн деяких поїздів метро, залізниці, трамваїв, їх конструктивне виконання, різнокольорове, яскраве, червоно-біле пофарбування, комфортно-зручне оздоблення. В салонах встановлені електронні табло з оповіщенням наступної станції, та реального часу. На зупинках, в тому числі і автобусних, окрім розкладу руху на весь тиждень, встановлені електронні годинники з показником часу, який залишався на табло незмінним до відходу очікуваного маршруту. Там де транспорт має інший рівень руху відносно посадки, всі станції оздоблені ліфтами – підйомниками, в тому числі і для інвалідних візків та хворих або літніх людей. Ось як!

…Мій автобус виїздить на Сіверінгерштрассе. Майже увесь час підіймається під невеличким кутом в гору. Ось настає дільниця дороги, де лише односторонній рух. Праворуч гора поросла лісом. Відчувається край міста. Слідкую щоб не прогавити 175-й номер, який мусить бути ліворуч. Їдемо на Північний Захід. Ось дорога знову стає двостороннього руху. Числа номерів вже переходять за сто п’ятидесяті. На зупинці виходжу з автобуса, переходжу на ліву сторону, ще пішки підіймаюся в гору. Перетинаю Брехтергассе. Далі дорога роздвоюється, із підйомом обома гілками в гору. Сіверінгерштрассе – ліворуч. На рогу з Брехтергассе, за ажурною металевою огорожею –номер 175.

Це був типовий, австро-угорський, першого десятиліття минулого віку, трьохповерховий, з мансардою та цоколем, житловий будинок. Кут будинку, той що виходив на ріг вулиць, мав форму округлої башти із шпилем понад мансарди. Стіни та фронтон над фасадом, білого кольору і оздоблені різними гіпсо-цементними панно. В цілому, будинок нагадував середньовічний палац – фортецю.

Майже на весь трикутний фронтон красувався якійсь герб. Під фронтоном, по середині будинку, розташований парадний вхід, навпроти якого, метрів за 5 – 7, хвіртка проміж паркану, з майже прозорої, металевої сітки. За парканом квітник. В цоколі будинку ще одні двері, на якій надпис: «KIS (Kunst Initiative Sievering)».

На вулиці людей майже не було. Але мені кортіло хоч щось дізнатися про історію цього будинку, кому він належав у 20-ті роки минулого століття. Наважився пройти до дверей бо хвіртка була відкрита. На дверях домофон і 12 дзвінкових кнопок з підписаними прізвищами. Обдзвонив усі, але ніхто не відгукнувся. У відчаї я пішов в напрямку автобусної зупинки, із надією зустріти хоч когось на ближчих віллах, щоб чогось дізнатись.

Бачу, за прозорим парканом однієї з вілл, чоловіка середнього віку, який поливає квіти. Дочекавшись, поки чоловік повернеться в мій бік, звернувся до нього з проханням, щоб підійшов до хвіртки. Пояснив ситуацію і чого хочу, та запитав, чи не знає він хто господар того будинку. Нажаль, той чоловік нічого, з того що мене цікавило, не знав, але зумів запевнити, що навіть якщо буду стукати в чужі двері, то в цьому нема нічого непристойного. Домофон можливо не спрацьовує, та якщо маю велике бажання, то мушу повернутися, і нічого не соромлячись досягти своєї цілі.

Послухавши поради, я повернувся. Майже годину я блукав біля дому, розглядаючи архітектуру та уявляючи як тут жив Іван Труба, і як до його оселі приходили в гості його давнішні друзі Іван Рудічев ( який згодом переселився до нього в його кімнату), Дмитро з Наталією Дорошенки, родина Пливаків, та інші, як разом пили чай, а можливо й щось міцніше…

Раптово, до хвіртки підходять чоловік і жінка, невисокі на зріст, середнього віку. Взагалі, австрійці, як мені здається, на вигляд значно молодші свого віку, тож, мені важко визначити їх вік на погляд. Між тим, чоловік здався мені старшим за його супутницю.

Тож, біля самої хвіртки, вибачившись, я звернувся до цих людей, пояснивши звідки я, та яке маю відношення до цього будинку. Вислухавши мене, чоловік пішов до будинку, а жінка приділила мені деякий час, і розказала, що на сьогодні, з часу забудови, домовласник вже третій, а перші були євреї, які емігрували в 30-ті роки минулого століття.

Я попросив жінку сфотографувати мене навпроти фасаду будинку, на згадку, оскільки тут, колись, під час еміграції, мешкав мій дід. У свою чергу, я сфотографував цю жінку собі на згадку.

Перед тим як покинути мене, жінка попросила зачекати, бо хоче щось для мене взяти з дому. Хвилин за десять винесла мені альбом фотографій цього району. Це альбом фотографій вулиць та будівель XIX-го району Відня «Döbling 1860 – 1930» років, в якому є й цей будинок. Альбом виданий у 1993 році.

На моє прохання, моя благодійниця написала в альбомі свій даровий запис. Її імя Ursula Ronzoni (Урсула Ронзоні). На цьому ми розсталися.

Щиро подякувавши за подарунок та за інформацію, я пішов до автобусній зупинці, а фрау Урсула до своєї оселі.



Besucherzahler myspace com
счетчик посещений