design
Elmuna.com
Туризм :: ATZGERSDORF

Ранком, після щільного сніданку, вирушив на Південно-Західний край Відня, район Атцгерсдорф (Atzgersdorf), де під час війни, був розташований наш наступний табір та завод, на якому працювала моя мама. Мені дуже кортіло побувати на тих теренах, де пройшли одні з самих жахливих днів мого дитинства.

Віденського району Atzgersdorf, як самостійного району міста, вже не існує, оскільки за багато післявоєнних десятиліть, ця місцевість так розрослася, що злилася із іншим, сусіднім районом Лісінг (Liesing), та отримало назву останнього.

Залишилася лише однойменна назва залізничної станції. Цей район, десь кілометрів за 15 від центру Відня.

Як я вже згадував, декілька днів тому, адміністратор центрального офісу Р-7, фрау Даніла, домовилася з директором районного краєзнавчого музею, про те, що мені нададуть допомогу в моїх пошуках, і що мене будуть чекати в музею саме в цей день. Фрау Даніла ретельно розказала як я зможу коротшим шляхом дістатися до музею.

Оскільки, транспортне сполучення Відня, як мені здається, є зразковим, то, спочатку на метро, потім на автобусі та ще метрів 300 пішки, і за пів години я був у цілі.


Музей розміщений в добротному, післявоєнної забудови будинку місцевої школи. На подвір’ї стояли експонати різних старовинних дерев’яних пристроїв сільськогосподарського призначення. У вестибулю школи та на сходових площадках, були виставлені фрагменти якихось архітектурно-художніх, стародавніх витворів мистецтва.

На другому поверсі мене вже чекали. Зустрів мене, дуже привітно, я би сказав навіть, як давнього товариша, директор музею, герр Максиміліан Стони (Maximilian Stony). Років 50 за віком, невисокий на зріст але міцної статури, на обличчі невеличкі темні вуса, приємна усмішка. За походженням Серб (у Відні багато сербів, цілі родини), то нам було дуже зручно спілкуватися бо наші мови мають багато спільних слов’янських коренів.

Герр Стони познайомив мене із науковим співробітником музею, герром Альфредом Хальвахсем ( Alfredom Hallwachsem). Той вже старший за віком, десь років за 60, але високий на зріст, теж міцної статури, з типовою австрійською зовнішністю, та у спілкуванні з ним, мені вже доводилося напружувати пам’ять, щоб згадувати німецькі слова, а й іноді користуватися кишеньковим словничком, який я прихопив ще з дому, на про всяк такий випадок. Та це не завадило нашому дружньому спілкуванню.

На моє прохання, герр Халльвахс, приніс цілий атлас мапи району за часів війни, по яких я зміг визначити місця бажаної мені подорожі. Сучасну місцевість важко було пізнати, але герр Халльвахс, видно було, добре знав історію забудови цієї місцевості і підказував мені де були за часів війни об’єкти моїх досліджень.

Зробивши декілька фотографій на згадку, разом з гостинними господарями, попрощавшись, пішов блукати по містечку, згадуючи місця перебування свого небезпечного дитинства.

Справа в тому, що коли у квітні 1945 року Червона Армія увійшла у Відень, то усі мешканці нашого бараку, якось, чи то розбіглися, чи роз’їхалися – хто куди. До того часу в таборі були люди різних національностей, з різних країн Європи, а тепер на увесь барак, зосталися лише я з мамою. Нам нікуди було податися, не було ні грошей, ні будь яких засобів.

Незабаром ми перебралися з бараку, в одну з вцілілих кімнат, зруйнованого американською фугасною авіабомбою, трьохповерхового будинку, що був неподалік. Мама влаштувалася на роботу до воїнської комендатури цього району, і я став вільний, як то кажуть, як вітер, бо став позбавлений будь якої опіки над собою. Мама поверталася додому лише під вечір і приносила мені щось поїсти з комендатурської їдальні. Цілий день я міг вештатися де тільки заманеться. Знайшов собі і друга, на півроку молодшого за себе, звали його Польді, тобто Леопольд. Про його батьків майже нічого не знав, пам’ятаю лише, що у нього була сестра, старша за нього на декілька років (здається років на п’ять), звали її Соні.

І от я, разом із Польді, під його опікою, опановував, незнайомі мені дотель вулиці, різні закутки, і навіть звалище в якійсь балці, куди вивозилося будівельне сміття із зруйнованих авіабомбами будівель та інших споруд. Там ми відкопували собі різний мотлох за для іграшок.

З часом, я вже добре знався багатьма вулицями та деякими непрацюючими підприємствами. Інколи блукав і в одинці. Періодично відвідував і матусю в комендатурі – ходив до неї попоїсти вареного або розігрітого, бо вдома не було навіть будь якого опалення, окрім саморобної, на гасу, «коптилки» для освітлення…

….В далечі бачу завод, на якому працювала матуся. Болото, через яке ходили робітники на завод, тепер забудоване якимось складськими приміщеннями; десь тут на болоті, в земляному заглибленні, був збудований, невеличкий, круглий бетонний бункер на три особи із щілинними віконцями, куди, на час бомбардування, ховалися керівники підприємства: директор, партайрегірунгер та лагерфюрер.

Згадується останній день підконтрольності Вермахтом Віденської землі: на якійсь колоді сидять двоє військових у формі, в касках…, зажурені…, хтось каже, – «Власівці»…

Яка цих людей спіткала доля?...

А поперед очима,–поле цукрового буряку, що повесні 1945-го, стояло не зібране, та засіяне вирвами від бомбових розривів, залитих ґрунтовою водою.

В останній день Вермахту на цьому полі були встановлені дві гаубиці, з яких німецькі війська, на моїх очах, палили на Південь…

….На ранок була повна тиша. Не було ні власівців, ні німецьких гаубиць, після яких залишилися лише купи шовкових мішечків з порохом для зарядів, та плетені з лози кошики з під снарядів…

….Лише за деякий час з’явилися військові частини Червоної Армії.

В комендатурі я познайомився майже з усім її особистим складом, та, звичайно, із самим комендантом, полковником Чиніним. Одного разу підзиває мене до себе комендант, і питає: – от ти, хлопче, цілими днями десь ходиш по селищу (мабуть матуся розказувала про мій спосіб безнаглядного життя), так от, нам треба десь розмістити танкову частину. Чи не підкажеш, де зручніше можна було б її розташувати?

Подумавши декілька секунд, я відповів: – так, знаю місце, це двір бувшої поліції з прилеглим парком.

Поліцейське подвір’я умовно було нібито розділене на дві ділянки. Одна, до якої належали двоповерхове адміністративне приміщення, фасадом на вулицю, і житлове, також двоповерхове, в глибині двору, мабуть для родин поліцейського начальства, з поруч розташованими господарськими приміщеннями, конюшнею та таким іншим, які до тепер не збереглися, а на їх місці побудований будинок для літніх людей.

Залишилася лише капличка при дорозі, із зображенням Розп’яття Христового, куди віруючі кладуть живі квіти; і друга, – паркова, на якій зараз кемпінг для автотуристів.

Наступного дня, на воротах поліцейського подвір’я стояв вартовий солдат, який і мене не впустив до цього двору, на що я спочатку дуже образився. Та врешті зумів з вартовим розговоритися. Пам’ятаю, розказую йому, що мама моя працює в комендатурі, і що це, завдяки мені, ця військова частина має тепер свою територію….

Коли, крізь ворота проходить якійсь офіцер і питає у вартового про мене, і той переказав офіцеру що я тільки-но розказував. Офіцер розпорядився пропустити мене. З того часу я став неофіційним «Сином Полку» в цій військовій частині. А як так, то ж треба, щоб і я мав вигляд військовослужбовця…

…Ця військова частина, як і інші, мала свою автономну соціально-побутову інфраструктуру. Тож, з трофейної матерії швець пошив мені військовий кітель з погонами, брюки і пілотку. Чоботар, відповідно, пошив на мою ногу чоботи. Звичайно, усе виконувалося на моє прохання до коменданта Чиніна.

До пілотки була прикріплена червона, п’ятикутна зірка, а за пропозицією якогось жартівника, на моїх погонах була нашита відзнака старшини, як господарника, оскільки, за моєю участю, була розміщена військова частина на цій території.

Тепер, врешті, я почував себе рівним серед вояків. А головне, що ця військова частина була розташована недалечко від нашого з мамою помешкання, і я мав можливість ходити харчуватися до військової їдальні, ще й до офіцерської, яка була відокремлена від загальної – солдатської, в окремому будинку.

Ця їдальня запам’яталася мені на усе життя.

Одного дня, за обідом, з приводу якогось свята, можливо на честь кінця війни, перед офіцерами появилася невеличка дубова діжка лікеру. Зеленуватий такий, тягучий та солодкий, пам’ятаю. І почалися тости. Налили і мені невеличку скляночку. Я випив. Та потім тости стали повторюватися, а ще й надалі зачастили. Не пам’ятаю, на якій за рахунком, я став відмовлятися, та чую: - «як же ж так? Ти ж солдат!»…

Пам’ятаю, що до дому повернувся самостійно… Пам’ятаю й досі, що зі мною було й після…

Та я був улюбленець і пестун серед військових. Вони усі були фронтовики, які до цього часу, не раз дивилися смерті в очі, багато з них залишили на батьківщині свої родини, своїх дітей. Мене, інакше як «синок», не називали, до того ж я був їм рідний по вітчизні. Зі мною фотографувалися. Й досі у мене зберігаються, як дорога пам’ять тих часів, декілька фотографій.

Завдяки військовим, я мав подивитися визначні пам’ятки Відня зразу ж після війни. А відбувалися «екскурсії», от як: Австрійці, взагалі, високо культурна, та й заможна нація, вже в ті часи мали чимало приватних автівок. А як до Західної Європи увійшли наші війська, то солдати не минали нічого, щоб можна було, так би мовити, цап-царапнути. Як тільки-но австрієць залишить біля магазину, або ще де, свій велосипед, то як в цей час поруч з’явиться наш солдат, то цей велосипед, австрієць, тільки і бачив. Таке ж саме коїлось і з автомобілями. З цих приводів надходило багато скарг до військової комендатури. Тому було видано розпорядження, щоб на усіх, більш менш значних вуличних перехрестях, ставити військові пости і відбирати автотранспортні засоби у всіх, хто не мав на них відповідних документів. А в той же час, спеціальні автомобілі, такі як швидка допомога, навіть не зупиняли. Тому, вояки «моєї» частини, десь придбали автомобіль швидкої допомоги, що на базі ГАЗ-М1 (полуторки), з червоними хрестами, в салон якої могли вміститися не менш як 10 чоловік, «зеленою вулицею», хоч і не за призначенням, каталися по Відню. Наші дівчата, – військові регулювальниці, пропускали наш автомобіль, інколи навіть віддаючи честь та зупиняючи поперечний рух.

В такі мандри часто брали і мене, завдяки чому і пощастило познайомитися з визначними пам’ятками Відня, архітектурними шедеврами, такими як Кафедральний костел Святого Стефана, палацево-парковий комплекс Шенбрунн, Палац Марії Терези, та багато інших.

Треба зазначити, що наші подорожи не обмежувалися лише знайомством з краєвидами Відня. Наприклад, одного разу, наші «туристи» побачили як якась громадянка несе невеличкий пакуночок із соленими огірками. Мабуть у солдат потекли слини. Зупинилися. Запитали звідки огірки, під’їхали до магазину. За огірками черга. Купили цілу діжку, кілограмів 100. Не знаю, чи залишилося що місцевим мешканцям…

В ті часи з харчами було дуже скрутно, а військові мали вдосталь американських шилінгів, які тоді «ходили» в побуті… …Згадалося і життя в таборі, де тоді в одній барачній кімнаті розміщувалося чоловік 20. Як матуся поверталася з заводу в брудній від машинної олії, одежині, як на ранок Нового Року, прокинувшись, знайшов під подушкою свою панчішку, в якій лежало маненьке яблучко і цукерка, а мама сказала, що це мабуть Мікулаш (так в Чехії називають Святого Миколая, тобто нашого Діда Мороза), вночі приніс мені подарунок….


Була субота, і можна було скористатися безкоштовним обідом в притулку. Тож, постояв біля знайомого струменю, який вже тепер був закладений в бетон, подивився на знайому з дитинства галявину, що поза пансіонатом для літніх людей, де раніше ріс яблуневий садок, в якому мене фотографували разом із військовослужбовцями – фронтовиками, покинув Atzgersdorf.

Залізницею, потім на метро поїхав до притулку на трапезу, із надією, іще іншим разом повернутися до цього району, поностальгувати по дитинству.



Besucherzahler myspace com
счетчик посещений