design
Elmuna.com
Туризм :: ЗНОВУ ПО АТЦГЕРСДОРФУ

Наступного ранку знову поїхав до Атцгерсдорфу, бо дуже кортіло іще побродити по тропам свого нелегкого дитинства та зануритись в атмосферу воєнних лихих подій і тяжкої долі моєї матері.


За пів години я вже опинився в своєму 62-х річному минулому…

...Згадував знайомі вулиці, будинки, в тому числі й ті що були зруйновані під час війни, а тепер поновлені… На болоті виріс дикий чагарник. Десь поруч стояв дерев’яний лагерний барак попід яким та навколо, болото було засипане ливарним шлаком. Біля цього бараку, я спостерігав, як серед білого дня та з ясного блакитного неба «прикрашеного» ланками бомбардувальників, з висоти 5-ти кілометрів, із страшенним виттям летіли бомби, які рвалися десь позаду курсу ескадрилій. Летіли з півночі на південь, літаків було так багато, що німецькі зенітки не встигали їх збивати. Навколо літаків тільки й видно було білі спалахи від розривів зенітних снарядів, деякі з них таки улучали в літак, і тоді, той спалахував червоним полум’ям. Палаючі рештки літаків із свистом падали на землю, залишаючи за собою чорний шлейф диму. Після такого «феєрверку», ще довго, як мені здавалося, на небі залишалися лише шлейфи конденсату від пального літаків, пучечки фольгової соломки, які скидалися з тих літаків задля перешкоди радіолокаторам, та невеличкі білі плямки парашутів в середині яких маячили темні крапки льотчиків які встигли викинутися із збитого літака…

….А на землі палаючі об’єкти, заграви, від яких віддзеркалювало небо до пізнього вечора.

Одного разу, невдовзі після чергового авіа нальоту, раптово з’явився, прямо над моєю головою, якійсь одномоторний літак, на мою думку – винищувач. Його мотор, знову таки раптово, чомусь «заглохнув», і той став падати в штопорі, як мені здавалося, прямо на мене. Та ось, мотор якимсь чином завівсь, пілот вивів літак із штопору і зробив коло… І знову мотор «заглохнув», і знову штопор. Перевертаючись через крила, мов виконуючи фігури вищого пілотажу, літак знову став падати прямо над головою. І знову, пілоту якось вдалося запустити двигун, але, на цей раз, пілот спрямував літак до землі, і той, із страшенним вибухом, врізався десь за пів кілометра від мене, як тоді казав хтось із дорослих, в свиноферму…. Тільки піднявся стовп чорного диму… Пілот загинув.

Чий це був літак і що з ним трапилося, я й досі не знаю. Але, як на мою думку, пілот, усі останні секунди свого життя, намагався завести мотор, щоб відвернути літак від падіння на людей.

Мені вже було 8 років, на той час пережив чимало авіа нальотів, і добре собі уявляв, що таке смерть…., але тікати було нікуди, залишалося лише спостерігати за ситуацією та переборювати в собі жах.

А ось тут, на рогу з Гьодельгассе, стояв двоповерховий будинок, на другому поверсі якого було помешкання і кабінет командира «моєї» танкової частини, де мені шили військове обмундирування. Пам’ятається, цей командир був в чині капітана, мав помічника – ад’ютанта. Тримав при собі за коханку, молоденьку австрієчку, років 16-ти за віком. Я був свідком того, як та дівчина, зі сльозами на очах, благала свого коханого забрати її із собою, до Радянського Союзу, коли раптово, йому прийшов наказ покинути Австрію.

Ось вулиця Брайтенфуртерштрассе, по якій, в літку 1945, тисячі військових полонених Вермахту, в супроводі Радянських конвоїрів, колонною проходили на північ. Іще багато років потому, я зустрічав полонених німецької армії на Дніпропетровщині, працюючих у промисловості та на будівництвах житлових будинків за типовими німецькими проектами, багато з яких збереглося в моєму місті й до тепер.

А десь поруч було подвір’я, в якому під час війни, мешкала родина сербів, парубки якої навчили мене російському мату, хоч значення тих слів я іще тривалий час не розумів.

Перебуваючи тепер в Атцгерсдорфі, пропустив крізь свою голову чимало різних спогадів. Згадав свого друга – товариша, якого звали Польді. Зараз він вже мусив би бути герр Леопольд. Йому, як і мені, було б вже – 70 років. Знайшов будинок в якому мешкала його сім’я, але в їх квартирі я ніколи не був. Цікаво було б зустрітися. Почав розпитувати місцевих мешканців з прилеглих домів. Розпитував, посилаючись на все що знав про його особисто та про родину, але ніхто нічого не зміг мені чогось надати. Хтось порадив звернутися до контори, яка за своїми функціями зрідні нашому ЖЕКу. Звернувся. Добре що зовсім недалечко. Там мене зрозуміли, що я з України та когось шукаю, і порадили звернутися у кафе, що за два доми, до жінки що там працює, і, як сказали, «говорить по українські». В Атцгерсдорфі, так само як і в наших, українських селах, усі про всіх усе знають.

Розшукав ту жінку, а та, як почула від мене українську мову, то майже не розцілувала. Відрекомендувався, познайомилися. Її звуть…але не скажу як звуть, бо не питав згоди, та назву її умовно, – Леся. Запитав, чи зможе допомогти в пошуках товариша мого дитинства.

Леся сама з Івано-Франківська, в неї відчувається вища гуманітарна освіта, симпатична, років 30-ти за віком, працює в ролі бармена та одночасно і офіціанта, разом з помічницею, яка за віком старша Лесі. Їх графік роботи – через тиждень та зранку до пізнього вечора, але, як вона казала, тут є за що працювати. Не нехтує і чайовими. Один Євро в Австрії – не гроші. Окрім роботи в кафе, Леся підробляє перевозом пасажирів або, як передають, то й речей, на власному мікроавтобусі, який придбала за власні кошти, та їздить, майже через кожний вільний тиждень, до дому, де має сина-школяра.

Тож, українські заробітчани за кордоном, заробляють – хто як може, бо мають пристойний заробіток.

Саме кафе, має доволі пристойний вигляд. Зовнішнє – усе під сучасним склом. На тротуарі, поперед кафе, виставлене меню. В середині, окрім столиків, стойка бармена, поза котрою, як і поперед нею, в якості прикрас, різні пляшки з алкогольними та безалкогольними напоями, різних видів та якості. Інші товари, відповідного попиту, попід скляною вітриною. Оригінально виставлений посуд. Люстрою виглядають фужери, підвішені попід стелею до гори ніжками.

За столиками відвідувачі та відвідувачки, переважно середнього віку. Посиділи, погуторили не більш як годину, і пішли по своїх справах.

Був обідній час у буденний день, але столики не пустували. Леся одночасно встигала як обслуговувати відвідувачів так і приділяти мені увагу. Пообіцяла дізнатися усе що вдасться про мого товариша Польді, а я мушу за деякий час навідатися. Щоб не відволікати господиню від роботи, невдовзі я покинув гостинну установу.

По дорозі я завітав, як вже тепер вважав, до друзів, у районний краєзнавчий музей. Поремствував на те, що хотів би подивитися на ту віллу, де після війни була розміщена воїнська комендатура Червоної Армії, в якій працювала моя матуся, та не знаю, як до неї дістатися.

Герр Халльвахс люб’язно запропонував підвезти мене на його «Хонді». Звичайно, я став дуже йому вдячним. Хвилин за 15 ми були на рогу вулиць Геймогассе і Ріттлергассе. На одній з них, а саме, за адресою Геймогассе, 57, стояла двоповерхова, з мансардою та великою лоджією вила австрійського крупного мануфактурного фабриканта позаминулого століття – герра Брауна. Дата забудови не відома, та принаймні, в місцевому музеї збереглася світлина 1912-го року, яку люб’язно мені переслали пізніше Інтернетом музейні працівники – мої друзі.

Район переважно малоповерхових забудов, та Браунівська вілла, і сьогодні вдало відрізняється між іншими. Своїм фасадом, який проглядає крізь грати паркану, вілла дивиться на Геймогассе. До того ж, його архітектура, як і паркану, містить в собі елементи, характерні часу правління Габсбургів. Наприклад, фрагмент розірваної арки, або фрагмент неповного еліпса…

….Стиснуло в грудях. Згадав, як у 1945, кілометра за три, ходив сюди, звичайно пішки, поїсти вареного. Згадав внутрішній інтер’єр приміщення: як заходиш у двері, що знаходяться з правого боку будівлі, то перед очима розкривається висока простора зала, висотою аж до самої стелі другого поверху.

Праворуч сходи на верхній ярус із внутрішнім балконом над залою, доволі просторим, бо використовувався як їдальня, в якій, іноді, я мав нагоду пообідати разом із старшими офіцерами комендатури. Кабінет коменданта, полковника Чиніна, теж був розташований на другому поверсі в лівому крилі будівлі. Комендант запам’ятався мені, як серйозна але дуже добра – по батьківські, людина. Серед працівників комендатури, за званням, не було молодших за майора, та окрім коменданта, як мені згадується, всі вони були інвалідами війни. Наприклад, майор Дибко ( можливо трохи плутаю правопис прізвища), якому на той час було лише 27 років, під час бойових дій був поранений в ногу, шкутильгав та ходив з палицею, в середині якої знаходився штик для самозахисту; якійсь підполковник, прізвища зовсім не пам’ятаю, знаходився в Ленінграді під час блокади, де, як і усі мешканці міста, в той час голодував, йому доводилося їсти пацюків щоб не померти з голоду. На цьому грунті – психічні порушення. Одного разу, до обіду подали кролятину, йому стало зле – він все повторював: «пацюкові лапки, пацюкові лапки….».

А взагалі, в той час, серед військових, навіть серед рядового складу, чимало було, як на мене, доволі старших за віком людей, бо під час війни демобілізації не проводилося, навпаки, була оголошена загальна мобілізація…

Крізь металеві грати паркану, милуюся архітектурою фасаду вілли. Дивлюся на лоджію, на загратовані підвальні вікна… Мої думки в часах минулого:

Полковник Чинін мав при собі вихованця. Чи була у коменданта «фронтова» сім’я, мені не відомо, але його вихованець був йому за сина. Хлопець був роки на чотири старший за мене, носив військову форму, на погонах, здається, мав відзнаку єфрейтора. За іграшку мав малокаліберну рушницю, з мисливськими набоями із дуже дрібним дробом, з якої ми полювали по горобцях. Хлопчик був дуже лагідний за характером. Ми трохи товаришували. Нажаль не запам’ятав його ім’я і не знав його попередню долю, тим паче, не знаю наступну. Я часто бував поруч з тим парубком коли він виконував якесь доручення коменданта.

Цього разу, коли я роздивлявся віллу крізь металеві грати паркану, мій погляд потрапив на загратовані віконця підвалу які виглядали понад самою землею, і я згадав, як одного разу, разом з вихованцем Чиніна, ходив до підвальних приміщень, де побачив на підлозі однієї з кімнат, окремі купи, накиданих шабель і рушниць. Ця зброя, мабуть була трофейною, та складена в кімнатах у правій частині підвалу.

Тож, незабаром, я став заглядати у віконця цього підвалу, бо мені стало цікаво, чи не побачу там іще дещо…

Як раптово, з одного із віконець, в якому, чи то не було скла, чи то була відчинена кватирка, чую, як хтось мене гукає з темряви підвалу, російською мовою. Придивився, бачу в підвалі солдат. Просить принести чогось поїсти. Був кінець обіду. Я пішов на другий поверх і попросив хліба. Відніс солдату. Той попросив іще. Я знову пішов до їдальні, бо добре знав, як воно, коли хочеться їсти. Коли прийшов втретє, мене вже стали розпитувати, навіщо мені хліб… і більше не дали. Мало того, заборонили заглядати у ті віконця.

Як згодом я з’ясував, в підвалі була гауптвахта, до якої наші солдати потрапляли чимало за які провинності. В ті часи, австрійці часто приходили до комендатури із скаргами на наших військовослужбовців.

За короткий час, сфотографувавшись навпроти пам’ятки свого, точніше нашого з мамою, минулого, розпрощавшись з герром Халльвахсом, пішов на трамвайну зупинку що була метрів за двісті.

Доїхавши до станції метро, я іще раз відвідав палацевий Парк Шенбрунн. Цього разу більш ретельно обійшов більшість його алей, бо мав достатньо часу на оглядини. Гуляв аж до самої вечері.



Besucherzahler myspace com
счетчик посещений