design
Elmuna.com
Туризм :: ВИЗНАЧНІ ПАМЯТКИ ВІДНЯ, ЛУКАШ ЛІПЕЦЬКИЙ, ЗЕМЛЯЧКА ЛЮДМИЛА


З самого ранку наступного дня, відвідав амбасаду Угорщини. На той час я вже твердо вирішив відвідати Будапешт, скориставшись можливістю проїзду до дому, на Україну, через Угорщину.

Справа в тому, що я мав австрійську візу по теренах Шенгенської Зони, до якої Угорщина тоді ще не належала. В консульстві мені сказали, що за моєю заявою нібито буде все гаразд. Але, як з’ясувалося пізніше, коли справа дійшла до діла, то мій намір вирішувався не так просто. Кожна країна має свої примхи. До цього питання я іще повернуся.


Тим часом, я пішов пішки оглядати центральну частку Відня.

Описати усі архітектурно-скульптурні композиції столиці Центральної Європейської країни, яка налічує більш як тисячолітню історію і культурну спадщину, в моєму есе неможливо, тож, обмежусь лише коротким переліком тих шедеврів архітектурного мистецтва якими мені довелося милуватися безпосередньо своїми очима, хоч би зовнішнє:


Австрійський Парламент, Віденська Ратуша; Народний Парк, в якому мене більш за все замилувала трояндова алея, зібрана з різних сортів цих квітів, що заввишки більше метру кожна, з табличкою із прізвищем її власника; культові споруди, починаючи з початку XIV століття; Площа з монументом Ерцгерцогині Австрійської, Марії Терези, з фонтанами та скульптурами, палацевими спорудами по краям Площі, в яких розміщені музеї Природознавства і Мистецтва відповідно – це архітектурно-скульптурний комплекс, за яким Музейна Площа із суцільною спорудою з різними музеями – «Музеум квартір», та багато інших споруд вражаючих мій погляд і свідомість; один з корпусів старішого Віденського Університету; архітектурно-скульптурний комплекс Резиденції Габсбургів – Старий та Новий Хофбург;



Сквер Імператора Австрійського, Франца Йосифа І-го, що поза Палацем Новий Хофбург, де встановлений прекрасний монумент з білого мармуру, відомому австрійському композитору і скрипалю Вольфгангу Амадею Моцарту. Поперед монументу, проміж алей з лавками для відпочинку, на фоні газону із підстриженої, зеленої трави, висаджені крупні за розміром, яскраві, червоні квіти, малюнком величезного скрипкового ключу. Вражає!

Хочу нагадати своєму читачеві про першочергову мету відвідування Відня. Це пошуки біографічних матеріалів та творчих надбань свого діда, Івана Труби, та декого з персоналій його оточення.

Отож, мої мандри пролягали крізь бібліотеки,

наукові установи, архіви. Та хоч в цілому, мої Віденські
плани в цьому сенсі, стали далекі від успішних, та я мав нагоду познайомитись з багатьма цікавими людьми, культурою їх взаємовідносин, та взагалі з культурою цілої нації. Тож, моя подорож не стала марною.

 

В Архітектурцентрі я познайомився з чудовою людиною, чоловіком років 45-ти за віком, Лукашем Ліпецьким, який за своїм покликанням митець, розуміє російську мову, тож, мені стало вдалим з ним спілкуватися. Лукаш познайомив мене іще з одним симпатичним чоловіком, керівником віденської бібліотеки та медіатеки Архітектурцентру, герром Вольфгангом Хайдріхом, який, у свою чергу, надав мені декілька адрес різних архітектурних та проектувальних установ Відня.

Лукаш запропонував мені екскурсію по Відню на його автівці. Звичайно, я прийняв пропозицію з великою вдячністю. Разом з Лукашем, здебільшого, ми ходили пішки, а на авто лише переїжджали значні відстані між визначними пам’ятками.

Поруч з Архітектурцентром Лукаш звернув мою увагу на будівлю, в якій колись був Імператорський Манеж, далі проїхали повз Віденського Драматичного Театру до міського Скверу Імператора Франца Йосифа І-го, про який я вже згадував. Подивилися пам’ятник, монументи Моцарту, Гьоте. Походили, по фотографувалися. Поїхали до віденського базару – барахолки. Заїхали до Кьостлергассе (6-й район Відня).

Лукаш поставив авто в заїзд до якогось подвір’я. Вийшли на вулицю, і Лукаш вказав мені на багатоповерховий будинок, поруч з парадним входом якого, на стіні встановлена бронзова меморіальна дошка з барельєфом в анфас Михайла Грушевського, на якій, українською та німецькою мовами, зазначено: «У цьому будинку жив під час еміграції у 1917 – 1920 український історик та громадський діяч, Президент Української Народної Республіки Михайло Грушевський».


Був суботній день. Цей Віденський базар працює виключно по вихідних днях. Кроків за 150 від дому Грушевського, ми опинилися серед буйної торгівлі. На цьому ринку, який розташований доволі вузькою смугою, рядів у 3 - 4 продовж вулиці Лінке Віенцайле (Linke Wienzeile). На протязі близько пів кілометра, по берегу річки Відень (Wien), що на лінії метро U-4, стояли торгові палатки із різним крамом, продуктовим та господарським: овочі, фрукти, кав’ярні, різні забігаловки - ганделики, одяг, тобто усе, що може принадитися людині в побуті, в тому числі і старі, антикварні речі та інший подібний крам. Я натрапив навіть на дерев’яне ярмо для волів.


На базарі багато людей. Серед покупців трапляються і пройдисвіти. Підійшов до нас якійсь чоловічок, невисокий на зріст, на вигляд нібито міцної статури, і почав розказувати Лукашу, що він колись був якимсь чемпіоном по боксу, навіть продемонстрував боксерську стійку… Потім став просити гроші.

Лукаш уважно його вислухав, після побажав вдачі, та рушити далі…

Коли ми виїжджали з подвір’я, де тимчасово залишали авто, трапився інцидент. На вулиці, наш виїзд перегородила якась вантажівка за кермом якої сидів водій азійської зовнішності. На звуковий сигнал водій зухвало не реагував. Тоді Лукаш, який сам високий на зріст, спортивної статури, хоч і з широкою лисиною на голові, вийшов із свого авто, і підійшовши до вантажівки, щось, доволі переконливо, висловив азіату, на що той, не охоче, але від’їхав.

– «Наїжджають сюди усякі іноземці, і намагаються встановлювати свої порядки», – висловився до мене Лукаш, з обуренням в голосі.

Ми поїхали в бік Віденського Пратера, про який, я вже згадував. По дорозі Лукаш звернув мою увагу на монумент Воїнам Червоної Армії, яка визволяла Відень від військ Вермахту. Хоч цей монумент, завдяки телебаченню, бачили багато людей, у тому числі і я, але, коли дивишся його безпосередньо своїми очами, то усвідомлюєш, що він створений з розмахом, і отримуєш зовсім інше, величне враження. Між іншим, від цього монументу, в гору, більш як на кілометр, підіймається сквер Віденського Палацу Бельведер.


Проїхали повз Пратерштерну. Лукаш зупиняє автівку біля якогось багатоповерхового будинку, в якому на першому поверсі розміщене кафе із знайомою, рідною назвою KRIM. Заходимо. Зустрічає господиня – білява, симпатична, пухкенька, як свіжа булочка, в білому брючному костюмі, років під сорок, жіночка. Лукаш питає мене, чи буду пити пиво та щось їсти. Після моєї відмови, та подяки за пропозицію, звертається до господині не чіткою, російською мовою, із замовою на пиво та іще чогось. Сідаємо за столик, що на свіжому повітрі, ще й під парасолькою від сонця. Знайомлюся з господинею. Її звуть Людмила. Вона моя землячка, з України, із Севастополя, має доньку, казала що втекла від чоловіка – офіцера, військовослужбовця, який її ображав. Має медичну освіту. Вже років 5 як живе у Відні. На зовнішність – типова красуня – хохлушечка.

Повертаємося на одну з центральних вулиць. По дорозі запитую у Лукаша, чи можна вживати пиво коли за кермом? Відповідь: – як трохи, то можна.

Сьогодні у моєї доньки день народження, – каже Лукаш, – вона живе з мамою, з якою ми розлучені вже певний час. Сьогодні буде в одному із дитячих кафе (є й такі у Відні), причащатися морозивом. Поїдемо, я познайомлю…

Зустрілися за столиком. Жінка Лукаша, невисока, щупленька, та така ж худорлявенька їх донечка, років десяти, брат колишньої дружини Лукаша із своєю дружиною і двома дітьми, однолітками доньки Лукаша. Познайомилися, запрошували мене до столика. Та я відчував себе дуже незручно, бо Лукаш був для мене фактично чужою людиною, майже просто випадковим знайомим, та нічим мені не винним, але, і з такою прихильністю, як для мене. Адже я не маю чим їх віддячити.

І я, пославшись на брак часу, бо нібито у мене, на цей день заплановані іще інші справи, подякувавши усіх, як тільки дозволяло мені моє пізнання німецької мови, залишив гостинних знайомих святкувати день народження дівчинки. Сів на метро і поїхав споглядати на Дунай.

Мені поталанило. Був безхмарний сонячний день, і я, вийшовши з поїзду на зупинці, яка прямо на мосту через ріку, побачив Дунай дійсно блакитним, яким він оспівується в пісні.

На лівому березі розкрився краєвид нового міста. Нових висотних будинків із скла та бетону. Нижче по течії ріки маячили електричні вітряки, а вище, десь на горизонті правого берегу, пагорби альпійського передгір’я, які, ніби перетинають русло на завороті Дунаю, по якому тягнуться якісь суховантажні судна…




Besucherzahler myspace com
счетчик посещений