design
Elmuna.com
Туризм :: ЄВА

Хоч за час мого перебування у Відні, я вже якось спромігся у спілкуванні із оточуючими мене «іноземцями», тобто, навчився звертатися до них так, щоб мене було зрозуміло чого я хочу, але, часто і густо траплялися випадки, коли я сам зовсім не розумів що мені говорять, або для цього треба було дуже багато часу. Мені ставало дуже не зручно перед людиною, до якої я звертався, за те, що я її затримую своїм непорозумінням, тим паче коли ця людина на службі або кудись поспішає.

Вже минув майже тиждень з того часу, як фрау Адель, з якою я познайомився на сходах міської бібліотеки, і та запропонувала перекладацьку допомогу з боку своєї подруги Єви, телефон якої написала мені на своїй візитці. Чесно кажучи, до цього часу я вагався, чи скористатися такою пропозицією, бо не мав би чим віддячити. До того ж, її номер телефону був мобільний, а я не знав як ним користуватися і скільки у Відні коштують такі переговори. Та тепер вирішив все ж таки їй подзвонити. Повернувшись до притулку, наважився звернутися до адміністратора за дозволом подзвонити по телефону. Чергувала фрау Беер, яка дуже прихильно ставилася до мене, до речи, як і усі інші службовці.

Відрекомендувався. З Євою домовилися зустрітися наступного дня біля станції метро Кумпендорфштрассе (пішки 5 хвилин від мого притулку). Єва описала як буде одягнена.

Я прийшов на умовлену зустріч раніше зазначеного часу. Єва вже мене чекала близько до входу на станцію. Худорлява, середнього зросту, темрявою з проділом зачіскою, – та як ми домовлялися, у джинсовому костюмчику.

Але я не був впевнений що ця жінка саме та, що прийшла до мене на зустріч, адже біля входу до метро були й інші люди які когось чекали. І та жінка, яку я вважав за Єву, теж могла бути зовсім іншою людиною, і теж, чекати когось іншого. До того ж, ще не настав умовний час зустрічі. Тому, я ще походив поблизу міста зустрічі, дочекавшись умовного часу. Жінки, які когось чекали, потроху порозходилися, а «моя Єва», ще когось очікувала – стоїть майже на одному місті. Потихеньку, я став якось поруч, і неголосно спитав: – Єва? Жінка повернулася в мій бік, подивилася на мене, і теж запитала: – Ярослав?

– Так, – відповідаю. По обличчю Єви промайнула радісна посмішка. Познайомилися ближче. Єва запропонувала зайти в кафе «перекусити». Я відповів, що тільки-но поїв, але погодився піти з нею разом, за компанію. Через дві станції, ми вийшли на Вестбангофі. Єва повела мене до якогось ближчого кафетерію, і до порцій кафе з цукром, на мій смак, замовила по порції сосисок із гірчицею. Враховуючи, що я, на той час, відсутністю апетиту не страждав, то «довелося», від запропонованого, не відмовлятися. За столиком, я докладніше розказав Єві про мету свого візиту до Відня, і все про себе, що могло Єву зацікавити. Єва пообіцяла мені надати перекладацьку допомогу, де тільки буде потрібно у Віденських установах. Завдяки присутності Єви, я вже не відчував себе самотнім на чужині, серед інакомовного оточення. Я вже відчував певну фізичну та моральну підпору.

Після відпочинку в кафе, вирішили разом з Євою відвідати Центральну Державну Бібліотеку, яка розміщена в самому центрі Відня, в приміщені найчудовішого Палацу – Новому Хофбургу.

Нагадаю, що в цій бібліотеці я вже був, але, потрапити далі довідкової, мені не довелося. Справа в тому, що Іван Труба друкував свої переклади казок Андерсена, Гауффа, Братів Грімм та Бехштейна на українську мову, під час еміграції, саме у Відні, які потому надсилав до шкіл на Україну.

Були відомі назви деяких з цих перекладів, загальне число примірників та адреса Віденської друкарні, згідно титульних листів цих творів, та нажаль, на батьківщині, примірників, лише деяких з цих творів, залишилося лічена кількість. Автор перекладів на батьківщині, майже за весь час Радянської влади, вважався «ворогом народу» (якого народу – не уточнювалося), як український націоналіст, а його твори знищувалися. Та я сподівався на те, що хоч в будь-який Віденській бібліотеці, друки цих видань могли зберегтися, хоч якісь екземпляри.

 

Але, зась! В довідковій, подивилися через Інтернет, і жодних з видань цих перекладів, на прізвище І.Труба, що були б у Відні, не знайшли. Знайшли лише його наукові праці, які я вже отримав в Празі. Тому я і вирішив уточнити цей факт за допомогою Єви.

В довідковій бібліотеки нам порадили звернутися до відділу рідкісної книги. Здається, якщо не помиляюся, саме так зветься цей відділ. Нажаль, і в цьому відділі ми нічого не знайшли.

Та цей день, як для мене, теж не минув марно. Іще до бібліотеки, після кафе, я мав нагоду оглянути близь Вестбангофу обеліск якомусь австрійському гарнізону, що загинув при захисті вітчизни. Та, що мені особливо сподобалося, так це, встановлена в залі очікування вокзалу, крізь яку ми проходили до станції метро, то це суцільна з метровим п’єдесталом, портретна скульптура статуї Австрійської Імператриці Єлизабет (1837 - 1896).

Постать виконано геніально-художньо. З рожевого мармуру, на весь зріст, з осиною талією, у довгій до підлоги, немов весільній, сукні, з ретельно викарбуваними майстром, на неї візерунками.

В пояснювальному тексті, крім іншого, було додано, що ця статуя була створена в майстерні Гассера і встановлена у 1860 році, як «Kaiserin Elisabeth Westbahn», та у 1945 році була дуже пошкоджена. Відновлена Державою Нижня Австрія у 1984 році. Як я вже підкреслював, мені особисто відомо, бо я був свідком, з чиїх літаків у 1944 – 1945 роках, падали бомби на всесвітньовідомі шедеври мистецтва, на столицю Австрії Відень. Але, де хто, мабуть, або сам не знає, або сподівається на те, що історія не має пам’яті…

З Євою ми домовилися в який наступний день, час і де зустрінемося. Щиро подякувавши свою долматорку (перекладачку), на сьогодні розпрощалися.

Наступна наша зустріч відбулася дня за два чи три. Коли ми зустрілися, Єва мала при собі якійсь пакунок. Після того, як я, за звичаєм, поцілував Єву (в щічку), вона, якось соромливо каже:

– Я хочу зробити Вам невеличкий подарунок,– і, мабуть, вловивши мій вираз обличчя, додає, – тільки не відмовляйтеся, він зовсім не дорогий, я купила його як знижуваний в ціні. І витягла із пакету похідну ташку, ще й таку, про яку я давно мріяв: сучасного зразку, чорну, з багатьма відділеннями на блискавках, з ременем через плече. Правду кажучи в першу мить, я навіть розгубився, та поза ту мить, розцілував Єву як лише дозволяла пристойність.

Справа в тому, що документи і гроші я завжди носив при собі, які тримав в кишенях піджаку, а також деякі речи: обов’язково фотоапарат (навіть два), паперові документи діяльності І.Труби, а також трохи харчів та питну воду на день. Ці речі я носив або в поліетиленовому пакеті, який мені подарували в Австрійському Парламенті, або в звичайній рогожевій базарній сумці, яку мав ще з дому, що створювало мені неприглядний вигляд.

Тепер я мав вигляд щирого Європейця.

Цього дня ми ходили до проектно-будівельних інститутів та до відповідних архівів, музеїв по адресах, які люб’язно надав в Архітектурцентрі герр Вольфганг Хайдріг.

Один з Віденських музеїв ліворуч від Карлскірхи.

 

Мені було відомо, що під час еміграції у Відні, І.Труба одним із засобів існування використовував свої здібності до будівничого проектування та безпосередньо до будівництва. На цій підставі я і намагався розшукати наслідки його діяльності в цьому напрямку. Та нажаль, пошуки виявилися марними, бо, по-перше, адреси будівництва та прізвища замовників, мені були невідомі, а по-друге, більшість архівних матеріалів того часу (1919 - 1924), стосовно будівництва, згоріло під час війни у нещасливі 1944 - 1945 роки .

З Євою ми зустрічалися, із перервою, ще декілька разів за час мого перебування у Відні, по дві – три години на день. Разом відвідали декілька архівів та музеїв, але, нажаль безрезультатно. Та все ж, в деяких випадках, Євина присутність стала мені неоцінимою допомогою, про яку, ще розкажу пізніше.

Та, тим часом, я провадив пошуки самостійно.



Besucherzahler myspace com
счетчик посещений