design
Elmuna.com
Туризм :: В УГОРСЬКОМУ КОНСУЛЬСТВІ. УКРАЇНСЬКА АМБАСАДА. ВИРІШАЛЬНА ЄВИНА ДОПОМОГА. ВІДЕНСЬКА РАТУША

Наступного ранку пішов до угорського консульства щоб отримати транзитну візу на Україну через Будапешт. Черга відносно невелика, та все ж таки зачекати, як я потім зрозумів, довелося. Подаю документи, а працівник консульства вимагає від мене якійсь «бустікет», тобто, як з’ясувалося, проїзний автобусний білет на Україну. Та як я не розумію цього слова німецькою а тим паче угорською, то ніяк не втямлю що він від мене хоче. А угорець, ніби теж не знає ні української ні російської.

Намагаюся довести, що квиток до України, який буде у водія мого автобуса, отримую саме в Будапешті. А він: – Ні, і все! Дай йому бустікет, або, «Геє вег!», тобто, – пішов геть! Останнє я зрозумів, бо пам’ятав ці слова ще від німців – офіцерів Вермахту, з часів війни. Нажаль, серед відвідувачів теж не знайшлося нікого хто б знав українську або російську мову. Я став розлючений такою «увічливістю». Прошу позвати консула. Але вона (консуліна), виявляється, вже весь час «вешталася» за консульським прилавком, все чула, і певно розуміла про що ми говорили, а коли колега звернувся до неї, то лише щось «буркнула», і не стала слухати. Мабуть «стара діва», подумав я в серцях, та довелося таки піти геть. Та перед тим, на кінець, я не витримав, висловився, що у вас тут бюрократія! На що угорець, теж скипівши відрізав: (німецькою) – Це у вас, в Україні, бюрократія! (Знає….., подумав я).

На тому, цього дня і розійшлися.

Поліцейський, що сидів біля дверей і слідкував за порядком в консульстві, чомусь, з самого початку мого перебування, доволі прихильно віднісся до мене. І тепер, коли я уходив, покликав до себе, і запропонував взяти у нього, вже роздрукований перелік деяких амбасад і консульств іноземних держав у Відні, з їх адресами, в тому числі і Української.

Я поїхав до свого посольства яке знаходилося «на краю Світа», але в чудовому, затишному районі Відня, серед зазеленених вілл.

Поза загратованим металевим парканом, зразку часів австрійських імператорів, на схилі пагорба, серед хвойних дерев та модрини, немов в ботанічному саду, прекрасна триповерхова вілла в стилі бароко.

Чим не курорт?! Нажаль, час прийому громадян, в цей день, вже сплив.

Був час перерви, брама і хвіртка у двір були зачинені, та мені поталанило. Бачу на вулиці стоїть жінка, когось чекає. Підійшов до неї, відрекомендувався. З’ясував, що в посольстві працює її чоловік. Я розказав про свою проблему. Жінка пообіцяла після перерви якось посприяти. За її прохання охоронець впустив мене у подвір’я, і я мав змогу чекати кінця перерви на лавці, в тіні під пахучою хвоєю.

Після обіду до мене підійшла молода жінка яка запитала про мої проблеми, поспівчувала, і теж порадила запросити в «Євроклубі», яке здійснює автобусні перевезення Київ – Відень, підтвердження мого замовлення на переїзд з Будапешту до України. А як щось не буде гаразд, то звернутися до неї. Надала свій номер телефону.

Зразу ж рушив до бібліотеки, щоб поспілкуватися із сином Андрієм через Інтернет, і попросив його, між іншим, про наступне: негайно зв’язатися з «Євро клубом» у Києві, замовити на моє прізвище місце в автобусі на 20-те липня з Будапешту до Ужгороду, бо хотів на далі ще, крізь вікно поїзда помилуватися Карпатами. Та щоб іще, ті дали відповідне підтвердження до агенції «Євролінес» у Відні, а копію до консула Угорщини в Австрії.

Одночасно, щоб Андрій зробив замовлення на місце в автобусі від Брно до Львова (про всяк випадок), а як все вирішується з Угорщиною позитивно, то заздалегідь, від останнього відмовитися.

Задумка спрацювала в ідеалі. Інтернет – геніальний здобуток людства!

Наступного ранку я вже мав пільговий квиток до Будапешту і ксерокопію запиту, яку мені зробила Тетяна, що в агенції «Євролінес». Після цього я в останнє навідався до філії Державного та Міського Архіву, який знаходився поруч з автобусною агенцією, де, майже до останньої хвилини свого перебування у Відні, намагався додатково знайти хоч якісь сліди діяльності свого діда, Івана Труби.

Наступного дня у мене мала бути чергова зустріч із моєю приятелькою, долматером (перекладачем) Євою. Не пам’ятаю зараз, який у нас був план дій цього дня, але я був змушений цей план змінити. Залишалося два дні до мого від’їзду з Відня, а гарантія безпроблемного перетинання кордонів з Угорщиною та з Україною, ще не була вирішена. Тож, треба було, перш за все, отримати візу до Угорщини, ще й з продовженням терміну, як найменш, то на три години. Але, з урахуванням моїх відносин з Угорським консульством, які я вже встиг зіпсувати, та мого пізнання німецької мови, вирішив залучити у допомогу Єву.

З самого ранку, як тільки-но поснідав, бо, як вважаю, добрий сніданок – доля гарантії успіху, я у Угорського консульства. Перед входом до зали оформлення документів, черговий поліцейський роздає номери черги надруковані на папірцях, і, як треба, бланки заяв на отримання віз. Отримав усе необхідне, я покинув консульство і побіг на зустріч з Євою. Справа в тому, що консульство оформляє візи лише до 12-ї години, а час моєї зустрічі з Євою, майже збігався із часом початку роботи консульства.

Отже, доки ми з Євою дісталися до консульства, моя черга вже минула. Довелося чергу поновлювати. На щастя, якась молода пара подружжя, що була в черзі за декілька чоловік після мене, якимсь чином пройшла попереду без номерку, який треба було віддавати разом з документами. Вони мене запам’ятали. Тож, люб’язно запропонували і віддали мені свій номерок, який ще не пройшов за чергою, і ми з Євою встигли вчасно дістатися до мого угорця. Той, звичайно запам’ятавши мене ще з минулого разу, знову зажадав від мене бустікет (Busticкet). Саме тут і дуже допомогла Єва. На мою думку, вплинуло не так наявність перекладача, як Євине громадянство, а можливо, що і походження.

Та без суперечок не обійшлося. Вичерпавши усі аргументи проти видачі візи, врешті, угорець питає, чи маю я Євро? –Так, – відповідаю. – Скільки?—запитує.

І тут я вирішив проявити свої пізнання німецької мови, що ледве не стало фатальним для вирішення справи: – «Генуг!»(Genug!), – випалив я, сподіваючись, що тепер угорцю перекладач не стане потрібен.(Це слово я опанував в притулку під час їжі, коли пропонувалося добавки, то той, хто вже наївся, казав «генуг», що по-німецькі – достатньо).

Та що сталося з моїм угорцем, важко уявити. Що він став тоді казати, точніше кричати, я не розумів… Викинув крізь віконце мої документи… Я став вибачатися… не розуміючи саме за що, врешті витяг свій гаманець, і показав свої Євро, яких дійсно ще було достатньо, бо економив на усьому, на чому тільки міг. Я лише зрозумів, що із свого боку зробив щось не так як слід. За допомогою Єви ледве вдалося заспокоїти угорця і владнати ситуацію. Єва пояснила угорцю, що я зовсім не знаю німецької… Угорець заспокоївся, забрав знову документи і запропонував зачекати…

За поясненням Єви, угорця обурила моя інтонація, з якою я висловив своє «генуг», за що вона докоряла мене іще не один раз.

За короткий час нас викликав наш оформітель і видав паспорт з візою до Угорщини іще на три дні, незважаючи на мою заяву лише на три години. Я щиро його подякував та іще декілька разів вибачився. Він теж вибачився, пославшись на вплив спеки. Додав, що спека впливає як на мене, так і на нього. Дійсно, в липні у Відні стояла страшенна спека…

Цього дня, за планом, я мав ще відвідати Бургомістра Відня, герра Міхауеля Хеупля, щоб висловити йому свою безмежну й щиру вдячність за сприяння у здійсненні моєї, більш як півстолітньої заповітної мрії, відвідування Відня. Звичайно, я не сподівався на безпосередню зустріч з паном Бургомістром, зважаючи на його крайню зайнятість, але мусив, хоч через когось з ближчих соратників переказати йому свою подяку. Тож, я попросив Єву супроводити мене до Віденської Ратуші. Це було зовсім недалечко від угорського консульства.

Євушка ( так я називав її голубливо, і вона не перечила),погодилась.

Хоч я вже неодноразово проходив близь Ратуші, заходив до будівлі, відвідуючи одну з бібліотек, та її споруда завжди вражала мене своєю готичною величчю.

Віденська Ратуша, це комплекс будівель – приміщень різних державних установ об’єднаних однією височенною архітектурною спорудою із внутрішніми двориками. В центральному – серед багатьох квітів, ресторан. Своїм головним фасадом Ратуша виходить на Ратгаусплац (Rathausplatz) з прегарним парком, за яким, через дорогу прекрасна споруда міського драматичного театру. Ці обидві споруди ніби об’єднує широка алея, прокладена крізь парк, на якій, вечорами збирається багато Віденців і туристів з різних країн Світу, які в літку заполоняють місто, щоб подивитися чи послухати виступи професійних акторів небо аматорів, або послухати віденський симфонічний оркестр на імпровізованій сцені, встановленій поперед Ратушею.

Разом із Євою ми підійшли до того під’їзду в якому розміщена приймальня Бургомістра Відня. Нас зустрів дуже симпатичний, помітно високий на зріст, міцної статури, черговий поліцейський. Єва його запитала як пройти до приймальні пана Бургомістра. Поліцейський відповів, що пан Міхаель Хеупль зараз у відпустці, але можна поспілкуватися з його помічником.

Ліфтом ми піднялись на якійсь поверх, та там нас зустрів інший поліцейський, який докладно розказав як нам потрапити до певної кімнати. Ми опинилися перед дверима з домофоном та дзвоником. Дзвонимо. Єва пояснює чоловічому голосу про мету нашого візиту. Двері відчинилися. Заходимо у невеличку кімнатку, розміром десь 4х4 метра. Пам’ятається, що не було навіть на що сісти. Перед нами ще одні двері, над якими висить, мальований олійними фарбами, портрет мого благодійника. Єва каже мені, що треба зачекати. За одну – дві хвилини виходить статний чоловік, як для мене то нічим не примітний. Питає, в чому справа? Єва розказує мою історію і каже, що я хотів просто переказати пану Бургомістру свою вдячність, бо вже покидаю Відень. Той проявляє до Єви велику уважність та чемність. Я, із свого боку, намагаюся висловити подяку. Єва перекладає. Помічник, на мене майже не звертає уваги, як пам’ятається, то, ніби то лише раз, кинув на мене свій погляд. Мабуть мій зовнішній вигляд не був вартий його уваги. Вислухав Єву, сказав, що нажаль, зараз пан Міхаель Хеупль у відпустці, але він обов’язково все йому перекаже. На тому і розпрощалися…

Наступний день мав бути останнім мого перебування у Відні. Із фрау Адель, яка познайомила мене з Євою, і яка оплатила Єві години часу її допомоги мені, весь час я не бачився. На мої запитання про Адель, Єва казала що вона весь час у відрядженні в Києві, але повинна незабаром повернутися. Тому, домовляючись з Євою на останню зустріч, попросив щоб вони прийшли разом із Адель, щоб подякувати обох і попрощатися з ними.

Домовилися наступного дня о пів на дев’яту вечора (так, щоб я встиг повечеряти в притулку), біля фасаду міського драматичного театру.

Розпрощалися. Єва поїхала по своїх справах а я до бібліотеки на Інтернет-зв’язок із сином Андрієм, сповістити його що буду їхати через Будапешт і щоб він негайно відмовився від замовлення на мій рейс із Брно до Львова. Нажаль, вже наступного, мого останнього дня у Відні, Інтернет-зв’язок, з якихось технічних причин, не відбувся, але там, в бібліотеці, як нагороду, я отримав на згадку чудове видання чудової поліграфії, „Kulturschätze. Naturschöhnheiten“ (Скарби культури. Природні красоти).

У вільні години, що мені залишалися на Відень, я подзвонив до Українського консульства – подякував за духовну співучасть, повідомив, що свою проблему вирішив позитивно, отримав зворотні побажання на подальшу вдачу. Відвідав головний офіс «Caritas», із своєю подякою за притулок. Подякував усіх чергових адміністраторів, що безпосередньо в притулку, сфотографував декого із своїх співмешканців…



Besucherzahler myspace com
счетчик посещений